asyan.org
добавить свой файл
1
«… АЛЕ ПІЗНІШЕ ПЕРЕКОНАЛИСЬ, ЩО НАСТАЄ ДЛЯ НАС СПРАВЖНЯ БІДА»

Згадує Микола ДЕМЧЕНКО,

с. Вільня Коростишівського району:

– Мені вже 91-й рік. Багато за свій вік довелось пережити: і війну, і розруху, і втрату рідних та друзів. Але у пам'яті чомусь особливо відклався голодомор 1933-го. Раніше в газетах читав, що голод на Україні спричинив неврожай. Мовляв, засуха прийшла. Але ж це -неправда. Пам'ятаю, що саме 1933-й був дощовим, і вродило все непогано. От тільки ми ним не скористалися. Все, до останньої зернини, вигребла держава. Уповноважені нам пояснювали, що треба рятувати робітничі центри, де скрутно з продовольством. Спочатку ми в те повірили. Та й чому б не поділитись куснем хліба? Кожен селянин готовий був віддати містові частину свого збіжжя. Але пізніше переконались, що то далеко не так, що настає для нас справжня біда. Адже опісля у селян забирали й останнє зерно (навіть насіннєве), лишаючи їх на вірну смерть. Ошукали нас кожного.

Ви навіть не уявляєте, як люди бідували! Щоб вижити, харчувались гнилою картоплею, цвітом акації, різним корінням. Правда легше було тим, у кого дивом залишилась корова. Злидні –

куди не глянь. А тут ще й колективізація, як ніж у серце. Ноги пухли, та люди йшли на колгоспну роботу. Кожному норма була: викосити не менше 30-40 соток жита. Платили за таку роботу трьома-

чотирма картоплинами.

У 1933-ім в нашому селі колгосп тільки-но засновувався. Мав він лише кілька пар коней сякий-такий реманент. Люди з острахом дивились на новостворене господарство і неохоче усуспільнювали своє майно. Та і як було віддати, відірвати від серця все, що наживалось кровавими мозолями. А тут грізний наказ: або вступай у колгосп, або... З плачем вели селяни своїх корівок і коней до колгоспу. Та й що-було робити? Не даси, то одразу «пришиють»: або «куркуль», а то й «антирадянський елемент». Тоді вже, вважай, місця в селі не буде!

Не дивлячись на погрози, дехто вагався, не хотів запрягатись в

ярмо колективізації. І за це жорстоко поплатився: лише в нашому селі репресували Красовського, Васицького, Левченка. Не всі вони повернулись після заслання. За що, питається, позбиткувались над ними? За яку-таку провину? Пригадую Тихона Левченка. Спокійний чоловік був. Ніхто поганого слова про нього не сказав. Чесно та гірко працював чоловік біля землі. Як і інші односельчани. Та й наділ мав невеликий – лише 8 десятин. Хіба що дітей багато: чи-то четверо, чи-то п'ятеро, вже не пам'ятаю. От вам і «злісний елемент», «ворог народу». І як забрали його у 33-ім із села, так він сюди більше вже й не повернувся. За батькову «провину» поплатився і старший син. Теж десь загинув на засланні.

Сьогодні від декого можна почути, мовляв, от знову заговорили про голодомор. Навіщо ворушити старе? А я так вважаю: про це не можна мовчати. Щоб ніколи в майбутньому не допустити більше такої трагедії.

ЇЛИ НАВІТЬ ДОЩОВИХ ЧЕРВ’ЯКІВ”

Згадує Володимир Губенко, 1923 р.н., с. Здвижка Коростишівського району:

– У 1932-ім році був добрий урожай. Пшениця, жито, картопля уродили добре, але комуністи та комсомольці заходили до людей і забирали все, що у кого було. Забирали зерно, картоплю, квасолю, худобу, птицю. Зерно шукали у горщиках, хоч люди закопували його у ями на городі, але комуністи і там знаходили.

Коли у нас в сім'ї не було що їсти весною, мама посилала нас у поле збирати квіти конюшини. Конюшину мати висушувала в печі, потім товкла її в ступі. Рослина набирала чорного кольору і нагадувала муку. З такої муки мама випікала нам млинці-,, лепешки" і вони нам були такими смачними та добрими. Їли навіть дощових черв'яків. Жолуді взагалі були делікатесом. Готувала мама нам також суп з води та трьох порізаних дрібнесенько картоплин. Навіть дрібної картоплі не було, щоб засадити весною городу Батьки віддавали дітям останнє, самі ж помирали від голоду на їх очах. Але і це не допомагало – діти помирали також.

В одній сім'ї жили Соловей Оля, Петро, Іван і їхня мати. Син Іван пас овечки і на ходу помер. Помер і Петро на вулиці, а Оля померла у хаті з голоду та лежала там 5 днів. Мати бачила, що дочка мертва, та вона лежала безсила, опухла і не могла підвестися, щоб комусь сказати, аби забрали дочку і завезли на могилу.

Була така сім'я, в якій померла дитина. Мати зварила дитину і сама її з'їла. А пізніше прийшли якісь люди, забрали матір і вивезли невідомо куди.

Все це відбувалось у нашому селі у 1932-33 роках.

Записав у 2008-ім

Ярослав СТЕЛЬМАХ,

учень 10Б кл. Коростишівської ЗШ №2, учасник Всеукраїнської туристсько-краєзнавчої експедиції „Краса і біль України”.