asyan.org
добавить свой файл
1


НЕНАУКОВІ” ПОРАДИ СТАРОГО НАУКОВЦЯ
В.М. Локтєв

Академік НАН України
В науці існує щось захоплююче:

вкладеш якусь незначну кількість фактів,

а отримаєш колосальні дивіденд у вигляді

умовиводу, та й ще з відсотками

/Марк Твен/
Зовсім скоро школярі та студенти закінчуватимуть черговий навчальний рік і серед них, впевнений, є чимало таких, хто незалежно від закладу навчання за однією характеристикою складають велику сім’ю, яка їх всіх об’єднує, – вони випускники, що не можуть не турбуватись про своє особисте життя і фахову діяльність. Саме перед ними виникає питання вибору чи то майбутньої професії, якою хотілося б і варто було б займатися, принаймні, багато років, а найкраще – все життя, або напряму діяльності у вже раніше – наприклад, перед вступом до вищого навчального закладу – обраному фаху, щоб він також залишався цікавим і актуальним назавжди. Мабуть, мої сьогоднішні думки, які я виношу на суд молодого і ще не досить досвідченого читача, все ж більше стосуються студентів-випускників, які в своїй переважній більшості вже знають, якою професією будуть займатися у майбутньому, але ще не дуже уявляють собі, на чому в ній зупинитися, або, краще сказати, яким конкретно її напрямом зайнятись. Якщо ж бути більш точним і пунктуальним, то особисто мені легше спілкуватися з тими, хто обрав для себе шлях наукової діяльності, в якій неможливо, щось одного разу або колись вивчивши, успішно працювати довгі роки. Відверто кажучи, науковцю треба весь час довчатися або навіть перевчатися, щоб залишатися і на рівні оточуючих тебе колег, і на рівні переднього фронту науки, який невпинно і, як виявляється, дуже швидко просувається вперед.

Мушу зізнатись, що ще одна обставина спонукає мене звернутись з цими короткими замітками до студентів-фізиків (а разом з ними – хіміків, біологів, математиків), що тільки-но розпочинають свій – фактично самостійний, що не є синонімом одноосібний – творчий шлях у фізиці (або в іншій когнітивній науці, насамперед, природничого спрямування). Справа в тому, що впродовж вже майже тридцяти років читаючи лекції з різних розділів фізики студентам Національного університету імені Тараса Шевченка, а також Національного технічного університету України “КПІ”, я вже звик чути від тих випускників, хто ще перед завершенням навчання дбає про свою успішну кар’єру, питання типу: порадьте, будь ласка, чим конкретно краще зайнятися, або яка галузь фізики – а інколи й науки взагалі – обіцяє найбільш несподівані, цікаві й важливі для суспільства результати.

Треба усвідомити, що на подібні питання однозначна відповідь практично не існує – багато що залежить від різноманітних чинників. В першу чергу, маю на увазі експерименти, які визначають, скажімо так, недоліки тієї чи іншої існуючої теорії або прогалини в наших знаннях про оточуючий нас живий і неживий світ, включаючи Всесвіт. Можуть грати роль і випадкові фактори розвитку того чи іншого напряму, врешті-решт фінансові можливості, а вони нерівномірні по різних науках і наукових напрямах. Крім того, будь-хто, навіть геніальна особистість, має свої погляди, уподобання, досвід і інтуїцію, а остання, як відомо, час від часу не спрацьовує, якщо мати на увазі прогнози. Тому простіше спиратися на власне життя і особисте бачення проблеми, але й тут лише як на один з прикладів можливих ситуацій і пов’язаних з ними розмірковувань, не більше.

З іншого боку, досягши певного віку, досить часто згадую рядок з відомої пісні, що “мої роки – моє багатство”. Але в даному випадку, хотілося б сподіватися, що якщо нижче висловлені мною поради стануть хоча б кому-небудь при нагоді, то слова цього рядка могли б звучати інакше: “мої роки – ваше багатство”.
* * *
Коли я завершував свою курсову роботу, а це було – страшно уявити – вже майже 40 років тому, фізика (поза навчанням) для мене зводилась до вельми обмеженого кола питань, які мені формулював мій науковий керівник. Але в ті, тепер, на жаль, далекі, часи було досить багато науково-популярних (типу “Світу фізики”!) часописів для юнацтва, які, безумовно, відігравали свою роль у формуванні наукового світогляду молоді та підвищували її загальну обізнаність, яскраво демонструючи їй неосяжність науки взагалі і фізики, хімії, біології, математики зокрема. В них (часописах) висвітлювалось багато заманливих для вивчення проблем, але, сходило мені на думку, як можна ними займатися, не опанувавши усього того, що було зроблено раніше попередніми поколіннями вчених.

На щастя, для виконання дипломного проекту я потрапив до рук видатного радянського фізика-теоретика Олександра Сергійовича Давидова, який дізнавшись, що я відвідую всі семінари, що тоді проходили в Інституті теоретичної фізики АН УРСР (нині – ІТФ ім. М.М. Боголюбова НАН України), де, власне, я і був дипломником, порадив мені припинити це робити, а більше зосередитись на сформульованій ним задачі і присвятити час саме власним конкретним дослідженням. Незважаючи на мої побоювання, що я ще нічого або дуже мало знаю, він висловив думку, що треба якомога швидше розв’язувати “свою” задачу, а необхідні для цього знання намагатися підхоплювати на ходу. На мій великий подив, досить скоро я впевнився, що такий підхід насправді працює. Мені дійсно без великих зусиль вдалося просунутися у поставленій переді мною дипломній проблемі, хоча, треба відверто визнати (а тепер я це розумію особливо виразно), і після успішного захисту дипломної роботи я мало що знав про справжню фізику по суті. Але, тим не менш, я засвоїв одну надзвичайно важливу для майбутньої самостійної роботи річ, якою хочу поділитися з читачем і яку можна висловити наступним чином: ніхто не знає всього і, більше того, не повинен до цього прагнути.

Сформулювавши попередній тезис, який, безумовно, має право на існування, а мною особисто вважається вірним, я менш за все прагну бути зрозумілим у спосіб, начебто ратую за вузьку спеціалізацію. Ні, і ще раз ні. І дійсно, чим більше ви знаєте або вмієте, тим, як правило, легше1 увійти у невідому вам задачу чи проблему, знайти та вивчити адекватні методи її вирішення і добитися успіху. Виділеними вище словами, мені хотілося лише закликати вас не боятися жодної проблеми, пробувати їх, як кажуть, “на зуб”, отримуючи нові, необхідні для вас знання, по мірі розуміння того, в чому ваша власна освіта неповна або недосконала. Тоді – а я особисто в цьому впевнювався не один раз – “лікнеп” відбувається набагато ефективніше і йде скоріше, а ваш науковий кругозір розширюється.

* * *
Ще одне правило, яке треба, як на мене, засвоїти всім, хто починає свою власну творчу кар’єру, я б сформулював так: якщо беретеся за яку-небудь з можливих проблем, зробіть спробу вибрати найскладнішу з них. Що мається на увазі, поясню також на власному прикладі.

Після захисту диплому в червні, я отримав 2-3 місяці на підготовку до вступних жовтневих іспитів до аспірантури, де моїм керівником мав бути О.С. Давидов. Здавалося б, а він, як виявилось пізніше, думав саме так, я мав би продовжувати тематику дипломної задачі, в якій була знайдена відповідь на деякі на той час актуальні питання щодо поглинання світла молекулярними кристалами в умовах сильної взаємодії електронних елементарних збуджень (так званих екситонів) з коливаннями кристалічної гратки (фононами). Натомість, звичайно, залишалася ще низка питань і було абсолютно очевидно, в яких напрямках мають виконуватися майбутні дослідження і що необхідно отримати в результаті, щоб найшвидше досягти бажаної мети будь-якої аспірантури – підготовити і захистити кандидатську дисертацію.

Скоріше за все, так би і відбувалися мої аспірантські пошуки, якби не сталося таке, що я абсолютно випадково ознайомився з тогорічним звітом АН УРСР, де в розділі про досягнення Відділення фізики прочитав, що в Інституті фізики в Києві спостережено поглинання світла в різних кристалічних фазах кисню, яке за своєю природою залишається незрозумілим. Мене це збудило і вже скоро я зумів познайомитися з експериментаторами, яким належали відповідні вимірювання, вивчив всю (насправді, на той час невелику) літературу з цього питання і на відміну від інших абітурієнтів, які для аспірантських іспитів готовили реферат за своїми дипломними дослідженнями, подав реферат з ще нерозгаданого поглинання в кисні. Більше того, будучи зарахованим до аспірантури, я попросив мого керівника дозволити мені займатися саме кисневою проблемою (вона, між іншим, виявилась О.С. Давидову добре знайомою), а не продовжувати дипломну. Остання йому здавалася ясною та прозорою, в той час як киснева – плутаниною, і він по суті заборонив мені змінювати об’єкт дослідження, стверджуючи, що це не задача для кандидатської роботи, на яку виділяється обмежений і фіксований час. Якщо ж погодитись з моїм бажанням, то нема гарантії не тільки щодо виконання встановленого на дисертаційну роботу терміну, а й взагалі щодо розв’язання незрозумілої на той час задачі.

Не знаю чому, але я не погодився. Мені здавалося (а згодом – так і виявилось), що в обох випадках мова йде про поглинання світла конденсованими молекулярними системами і що коли принципи, за якими воно має відбуватися в одній з них, більш менш, зрозумілі, то чому б, знаючи їх, не розібратися у другій. Врешті-решт, фізика двох близьких за своїм змістом задач, не може бути аж занадто різною і необхідно лише розібратися, що їх розрізняє. Я багато обговорював ці питання з іншим аспірантом О.С. Давидова Юрієм Гайдідеєм, і ми після десь півтора року інтенсивних зусиль зуміли знайти деякі причини відмінностей поглинання в кисні від решти молекулярних кристалів. Якщо вже говорити про саме кисневі дослідження, то тут певна роль також належала нашому старшому колезі теоретику Е.Г. Петрову, а, без перебільшення, головна – видатному українському фізику-експериментатору Антоніні Федорівні Прихотько, яка не тільки зробила перші вимірювання, але й завжди була готова виконати нові, інколи дуже непрості, для перевірки передбачень теорії. Це надзвичайно підштовхувало на нові пошуки, робило обстановку навколо досліджень кисню такою, яка стимулювала дійсно творчу діяльність кожного, хто приймав в ній участь. Скажу також, що О.С. Давидов, побачивши моє серйозне ставлення до роботи і, напевно, зрозуміле бажання зробити щось своє, виявив риси справжнього Учителя і не тільки не перешкоджав цим дослідженням, а й підтримував їх порадами, підказками, а також, коли це вимагали обставини, критикою. Підсумовуючи, можу сказати, що наприкінці 60-х – початку 70-х років минулого століття поглинання світла в кисні дійсно виглядало як безнадійна плутанина, але з тих пір сумлінна праця багатьох експериментаторів і теоретиків змогла впорядкувати розрізнені і незрозумілі факти і з’єднати їх всі (ну, майже всі) в єдину послідовну картину. Без удаваної скромності, можу стверджувати, що в цьому є і моя заслуга. Отже, ще одна моя порада: займатися тим, у чому є плутанина – саме там мають відбуватися найважливіші події.
* * *
Наступну пораду, боюсь, сприйняти найскладніше. Вона висловлена не мною, а Нобелівським лауреатом (1979 р.) у фізиці елементарних частинок американським теоретиком Стівеном Вайнбергом, одначе я її цілком поділяю і вважаю надзвичайно слушною і – при правильному розумінні – корисною. Вона полягає у наступному твердженні: дозвольте собі витрачати час даремно.

Постає питання: чому? Спробую пояснити.

Як правило, викладачі просять студентів (це ж стосується і школярів) розв’язувати лише ті задачі, про які самі викладачі знають, що це обов’язково треба зробити, щоб пройти і засвоїти курс. При цьому не вважається суттєвим – і про це ніхто (за виключенням окремих професорів) не думає, чи мають розв’язувані задачі наукове або прикладне значення. Будь-хто, хто був або є студентом, з таким станом речей вимушений погоджуватися, оскільки мова йде лише про навчання. Проте в реальному житті ніхто наперед не знає, які задачі важливі, а які ні. Більше того, іноді взагалі важко стверджувати, чи є задача такою, що має розв’язок у даний момент історії. Нагадаю як приклад, що як раз 100 років тому, на початку ХХ-го століття, деякі всесвітньо відомі фізики (серед них був, наприклад, голландець Хендрік Лоренц) робили спроби побудувати теорію електрона, які викликалися природнім бажанням зрозуміти, чому величезні зусилля засікти рух Землі крізь ефір виявились марними і з наукової точки зору – безуспішними. Тепер ми знаємо, що використовуючи уявлення класичної фізики, дослідники розв’язували неправильну задачу, оскільки квантова механіка ще не була розроблена. Тільки А. Айнштайн зрозумів, що в межах класичного підходу правильною є інша задача – про вплив руху на простір і час. Це призвело до відкриття спеціальної теорії відносності. І з огляду на те, що завчасно ви ніколи не можете бути впевненими, яка задача правильна, а яка ні, переважна більшість часу в лабораторії, якщо ви експериментатор, або за столом, якщо ви теоретик, буде фактично витрачатись безрезультатно. З цим раджу змиритись. І як твердить той же професор С. Вайнберг, якщо ви хочете бути творчою особою, ви маєте дозволити собі більшу частину вашого робочого часу проводити нетворчо, знаходячись у штилі океану наукових знань.
* * *
Нарешті, ще одне: обов’язково вивчайте що-небудь з історії науки, насамперед, з історії вашої галузі науки. Найменш важлива причина для цього – це те, що історія може вас дійсно чомусь навчити або бути корисною у вашій особистій роботі. По-перше, знання історичних наукових фактів є кращою протидією проти філософії, яка, як свідчить та ж історія науки, формулюючи деякі так звані загальні принципи, інколи заважає вченим поглиблювати свої уявлення про той чи інший конкретний предмет.

По-друге, і що більш важливо, історія науки може вас самого примусити вважати вашу роботу такою, що заслуговує на увагу і повагу. Збираючись бути науковим працівником, ви, мабуть, не мрієте про велике багатство, а ваші близькі родичі та друзі не розуміють не тільки цього, а й того, чим і заради чого ви конкретно хочете займатись, на що втрачатимете ваші роки, життя і сили. А якщо ж ви працюватимете у таких ділянках науки, як абстрактні питання математичної або теоретичної фізики, як то: теорія симетрій, квантова теорія поля, фізика високих енергій, структура Всесвіту тощо, ви навіть не будете мати змоги отримати задоволення хоча б від роблення чогось безпосередньо корисного. Проте ви можете бути надзвичайно щасливі, глибоко усвідомивши, що ваша майбутня діяльність у науці стане частиною історії людства.

Пропоную ще раз поглянути назад на ті ж 100 років. Згадайте і назвіть, хто були міністрами в уряді Російської імперії, президентом США або канцлером Німеччини у 1909 р. Навряд хто-небудь дасть швидку відповідь на подібні в цілому дуже прості питання. Або інше – чи виявилось що-небудь з того, чим тоді займались постаті, що займали згадані найвищі державні посади, ключовим фактором для життя і подальшого розвитку людства. А от те, що Е. Резерфорд в ті роки відкрив атомне ядро і розпочав фундаментальні дослідження природи радіоактивності, мало і наукове, і, як виявилось пізніше, прикладне, а отже, історичне значення для всіх людей на нашій планеті. Без усякого перебільшення, ці суто наукові відкриття вплинули на хід наступної історії безпосередньо. Але не менш або навіть більш важливо, що зміна уявлень, обумовлена згаданими науковими відкриттями, мала революціонізуюче культурологічне значення. Розуміння радіоактивності дозволило пояснити, чому ядра як Землі, так і Сонця можуть бути гарячими до нашого часу після мільйонів років існування і вигоряння. Це розуміння усунуло, здавалося б, наукове заперечування того, що багато геологів вважали вік Сонячної системи дуже великим. Після цього християни і іудеї були, в свою чергу, вимушені або відступити від віри у буквальну істину Біблії, або відмовитись від інтелектуальної недоречності. Це був усього один крок у послідовності розвитку від Г. Галілея, через І. Ньютона і Ч. Дарвіна, чиїм, між іншим, є поточний 2009 рік, до сучасного, якому, час від часу, вдається послабляти все ще неприступні основи релігійного догматизму. І це надзвичайно суттєво для наукового світогляду, без якого важко, а може й неможливо, уявити майбутнє. Проте доволі заглянути у будь-яку газету або подивитись ТБ, як починаєш розуміти, що необхідна просвітницька робота далека від свого завершення.

Тому остання порада: займайтесь наукою!

Це (дивись епіграф з словами Марка Твена) захоплююча робота, яка цивілізує світ і від якої можна відчувати справжні гордість і насолоду, усвідомлюючи себе активно діючим суб’єктом неперервного цивілізаційно-історичного процесу.


1 Попри відомий вислів “знання збільшує засмучення”. Він стосуються ситуації, коли ви знаєте, що цікава вам і важлива задача розв’язку не має, і ви до неї не приступаєте, чим себе засмучуєте. Проте знаходяться диваки, які про це не здогадуються, беруться за подібні задачі і декому навіть, трапляється, щастить.