asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 8 9 10 11 12 13

53. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні.

19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права.

Особливості аграрної реформи:

1. Звільнення селян відбувалося поетапно і мало тривати 20 років. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних 2. Тимчасово зобов’язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. Селянин зобов’язувався виплачувати державі борг у кредит протягом 49 років. 3. Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати.

Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме: 1) селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання; 2) набувати у власність нерухоме майно; 3)займатися торгівлею і різними промислами; 4)селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо.

Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні.

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її ефективність, стримувала впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соціальні конфлікти.

Кримська війна 1853-1856 pp. продемонструвала економічну відсталість, воєнну нездатність Російської імперії: рушниці солдатів царської армії стріляли на відстань вдвічі меншу, ніж у англійців і французів, система постачання та комунікацій була громіздкою і неефективною, бездарне, за рідкими винятками, командування виявилось нездатним керувати воєнними діями.

Війна, основні події якої відбувалися в Криму, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.

Новий російський цар Олександр II 30 березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у тому числі Г. Галаган, В. Тарновський та інші.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і "Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне господарство) — за числом "ревізьких душ", які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З метою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської реформи на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.

Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовного запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1, 5 млрд крб., що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% селянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці оброчний податок.

54.Західноукраїнські землі в другій половині XIX – на початку ХХ ст.

Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.

Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань — Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.

Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років — цукрові заводи.

Проте більшість підприємств була дрібною: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині — 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7—11 % населення, тоді як у Нижній Австрії — 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста» Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

55. Національно-визвольний рух в Україні в другій половині XIX ст.

Щоб уникнути революції, царський уряд Росії провів "визволення селян" зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил.

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, суттєві зміни, що відбулися під його впливом у структурі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало соціальні суперечності, було причиною незгасаючої боротьби в місті і на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Протягом 60—90-х рр. середній селянський наділ в Україні зменшився з 4,6 до 1,9 десятий, а багато селянських дворів володіло ділянками від 0,5 до 1,5 десятин. На Полтавщині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянський наділ не перевищував 0,15—0,25 десятин.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х рр., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців", яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були, І. Липа, М. Міхновський та ін. До неї входили письменники: М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, а також науковці Є. Тимченко, О. Черняхівський, В.Боржковський. Очолював братство І. Липа.

Свої політичні погляди "та расі в ці" виклали в політичній декларації "Конфесіон де фуа ("Вірую") молодих українців", опублікованій у львівському часописі "Правда" 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.

У кожній українській студентській громаді діяв осередок "Братства тарасівців". Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї "тарасівці" поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддніпрянщину.Та діяльність "Братства тарасівців" тривала недовго. У 1898 р. поліція викрила організацію і розгромила її. Частину "тарасівців" було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліцейський нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

57. Столипінська аграрна реформа та її наслідки в україні

Столипінська аграрна реформа передбачала:

— руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить;

— надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

— переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії. Столипінська реформа значно збільшила масштаби переселення на Схід (Сибір, Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід) з українських земель. Протягом 1906—1912 pp. переселилось близько 1 млн. осіб, але майже чверть їх повернулась. Незважаючи на такі успіхи, столипінська реформа не виконала головного свого завдання: вона не створила опори царському режиму, не ліквідувала соціальної напруги на селі, а ще більше її загострила. До конфлікту селянин-поміщик додався конфлікт між заможним і бідним селянином. Чисто економічні наслідки реформи були вражаючими: збільшилось виробництво товарного хліба, місто, за рахунок розорення частини селян, поповнилось дешевою робочою силою, були освоєні нові території на Сході.
62. Українська держава 1918 року аграрна політика петра скоропадського. Українська держава, що існувала протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 року на території Центральної, Східної та Південної України. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським. Постала на місці Української Народної Республіки в результаті державного перевороту. Підтримувалася консервативними колами українського суспільства, військовими, землевласниками, а також командуванням Центральних держав. Проводила внутрішню політику, спираючись на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти ліквідованої Російської імперії. У зовнішній політиці дотримувалася антибільшовицького курсу, орієнтувалася на союз із Кубанню і Доном, користувалася підтримкою Німеччини. Ліквідована в ході антигетьманського повстання, очолюваного Директорією Української Народної Республіки. У земельному питанні — скасування земельного закону Центральної Ради від 31 січня 1918 р. Створені Земельні комісії, Вища Земельна Комісія під головуванням гетьмана Скоропадського (жовтень 1918 р.) для розв'язання земельних суперечок і розробки проекту земельної реформи. Продовження курсу Столипінської аграрної реформи (Закони від 8 та 14 червня) — підтвердження права власності селян на землю, виділення і продаж общинних земель, заходи до формування широкого класу середніх землевласників. Курс на розділ латифундій до жовтня 1918 р. блокувався польським аристократичним лобі і німецьким командуванням. Зберігалася державна хлібна монополія.

Зіткнення селян і великих землевласників: дії каральних і повстанських загонів (у тому числі Нестора Махна).
68. утворення зунр та ін

Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено — ЗУНР; до 13 листопада 1918 року — Українська Держава) — короткочасна держава, створена у Східній Галичині після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року у Львові. 1 листопада, в результаті Першолистопадового повстання, взяла контроль над більшістю територій, на які претендувала. 22 січня 1919 року формально об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західні області Української Народної Республіки (ЗО УНР), що, однак не мало практичних наслідків. Проголошення незалежності ЗУНР викликало крайнє невдоволення Польщі, яка також претендувала на ці землі, що вилилося в польсько-українську війну 1918-19 років, яка завершилася цілковитою поразкою українців і виїздом уряду ЗУНР в еміграцію. одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.


75. Визволення укр..від гітлерівських окупантів.Внесок укр..народу в розгром Німеччнини

Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.

Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн осіб.

Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (табл. 17). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході. Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн осіб.

Українцями були маршали С. Тимошенко, Р. Малиновський, А. Єрьоменко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, П. Жмаченко, К. Москаленко, І. Кириченко та інші. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Києв, Одеса, Керч і Севастополь.


<< предыдущая страница   следующая страница >>