asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

Право на справедливий суд

  1. Ситуація з дотриманням права на справедливий суд стрімко погіршується в останні роки. У травні-липні 2010 року була проведена судова реформа. Цю реформу очікували багато років, проте значною мірою вона не призвела до поліпшення ситуації. Більше того, внаслідок реформи посилилася політизація правосуддя та залежність суддів від політиків. Крім того, не вирішеними проблемами залишаються:

  • Порушення розумних строків при розгляді справ;

  • Масове невиконання судових рішень (близько 70 %);

  • Проблема фінансової та адміністративної залежності суддів;

  • Незавершеність реформи процесуального права: кримінальний процесуальний кодексx та кодекс про адміністративні правопорушення прийняті за часів СРСР, їхня концепція та положення суперечать багатьом стандартам прав людини;

  • Перевантаженість судів та недостатня прозорість їхньої діяльності;

  • Недостатнє фінансування судової влади;

  • Неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу та малоефективність системи професійної відповідальності суддів;

  • Високий рівень корупції суддів.

  1. 15-16 жовтня Венеціанська Комісія Ради Європи затвердила висновок щодо Закону про судоустрій та статус суддів,xi прийнятого в 2010 році. Попри позитивну оцінку певних аспектів, спрямованих на забезпечення незалежності суддів: впровадження автоматично розподілу справ у судах, переведення Державної судової адміністрації під контроль судової влади та ліквідацію військових судів, у висновку міститься понад 30 серйозних зауважень та рекомендацій щодо зміни цього закону. Така диспропорція у висновку свідчить про більш негативну, ніж позитивну оцінку цих змін.

  2. Частиною судової реформи можна вважати прийняття Парламентом в травні 2010 року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження». Законом передбачено, що Вищому адміністративному суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції (ВРЮ). При цьому в цих справах відсутня процедура подачі апеляції. Крім того, закон надає надзвичайно широкі повноваження Вищій раді юстиції щодо проведення дисциплінарного провадження проти суддів. Значно розширено повноваження ВРЮ щодо звільнення суддів з посади, зокрема, за порушення присяги – надзвичайно нечітко визначеної підстави, що фактично дозволяє звільнити будь-якого неугодного суддю.

  3. Венеціанська комісія Ради Європи дуже критично поставилася до цього закону . Вони стверджували, що за умови політичного формування Вищої ради юстиції необхідно навпаки зменшувати її повноваження. Також вона висловила занепокоєння щодо політизації дисциплінарного провадження проти суддів. У висновках висловлено стурбованість щодо зростання ролі Вищої ради юстиції при збереженні її формування політичними органами та звуження повноважень та ролі Верховного суду. До сьогодні рекомендації Венеціанської комісії залишаються не виконаними.

  4. Вища рада юстиції є надзвичайно політизованою структурою. Вона складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду, Міністр юстиції, Генеральний прокурор. Для зміни порядку формування ВРЮ необхідно змінити Конституцію. Але це жодним чином не виправдовує наділення цього органу такими надзвичайними повноваженнями. Якщо більшість у парламенті та посада президента належить представникам однієї політичної сили, то ця політична сила призначає працівників виконавчої влади (керівників юридичних вищих навчальних закладів, міністрів, Генерального прокурора тощо), то максимально незалежність можуть зберігати лише не більше 7 членів ВРЮ.

  5. Разом з тим Вища рада юстиції сконцентрувала в собі надзвичайно важливі функції: вона відіграє ключову роль у призначенні та звільненні суддів; члени ВРЮ мають право ініціювати дисциплінарне провадження проти судді та мають широкі повноваження щодо витребування будь-яких документів; призначає голів судів.

  6. Вплив Вищої ради юстиції спричинив суттєву втрату незалежності суддями та зростання їхньої політизованості та керованості ззовні. Політична залежність породила надзвичайно дивні з правової точки зору рішення судів, починаючи від місцевих і закінчуючи Конституційним судом. Але наступ на незалежність суддів йшов і за іншими напрямками. Влада проводила кадрові ротації в судах аби встановити повний контроль над судовою системою. Сьогодні голови ключових судових інстанцій є вихідцями із Донеччини або, так чи інакше, мають відношення до діючої влади. Як приклад, голова Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Леонід Фесенко, попри законодавчі норми, тривалий час суміщав свою посаду із обов’язками народного депутата Верховної Ради від Партії Регіонів. Голова Вищого господарського суду Віктор Татьков раніше працював головою Донецького апеляційного господарського суду й взагалі не мав досвіду роботи в суді касаційної інстанції.

  7. Вплив ВРЮ проявився і при звільненні судів за порушення присяги. Численними стали випадки, коли прокуратура через своїх представників у Вищій раді юстиції ініціювала дисциплінарні провадження щодо порушення присяги суддями, котрі виносили рішення не на користь прокуратури.

  8. З документів, що потрапили до Української Гельсінської спілки з прав людини, стало відомо, що 7 червня 2011 року заступник Генерального прокурора України Михайло Гаврилюк, що є одночасно членом Вищої ради юстиції, звернувся до ВРЮ з пропозицією про звільнення з посади трьох суддів апеляційного суду міста Києва Мороза Ігоря Миколайовича, Лашевича Валерія Миколайовича та Бартащук Людмили Вікторівни. Представник Генеральної прокуратури хотів покарати суддів фактично за дотримання ними Конституції України та Європейської конвенції про захист прав людини. Так, зазначені судді прийняли рішення звільнити обвинуваченого з-під варти в зв’язку з відсутністю конкретних фактів, що обґрунтовували б підстави подальшого тримання людини за ґратами. Таке рішення повністю узгоджувалось зі статтею 29 Конституції та статтею 5 Європейської Конвенції, які передбачають право на свободу як невід’ємне людське право, з чого випливає, що ніхто не повинен доводити, що в нього є підстави перебувати на свободі. Це підтверджує й практика Європейського суду, який багато разів повторював, що «існує презумпція на користь звільнення», що «до вироку особа має вважатися невинуватою», і що «вона має бути звільнена до вироку, як тільки її тримання під вартою стає необґрунтованим». Фактично заступник генпрокурора звинувачував суддів в тому, що обвинувачення не змогло аргументовано довести необхідність утримання людини під вартою. Прокурор в суді не навів жодного конкретного факту на користь такого рішення. УГСПЛ направило численні звернення в органи влади. Прокуратура тим часом відкликала своє подання щодо цих суддів.

  9. В іншому випадку Центр стратегічного захисту повідомив у листопаді 2011 року, що отримав документи про подання прокурати до ВРЮ щодо звільнення судді Романа Брегея. Він попав в немилість за винесення двох виправдувальних вироків на цілком обґрунтованих доказах. Суддя при винесенні цих рішень також виніс окрему ухвалу щодо допущених слідством недоліків. Апеляційний суд скасував ці вироки й направив справи на новий розгляд, але прокуратура вирішила ще використовувати позасудові способи розправи з таким суддею.xii

  10. Також варто нагадати, що Генеральна прокуратура ініціювала розслідування в ВРЮ щодо усіх суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ ВСУ напередодні виборів Голови Верховного суду України.

  11. За нашими даними, тиск на суддів з боку прокуратури через ВРЮ набув масового та системного характеру. Взагалі є неприпустимим, коли одній зі сторін процесу, невдоволеній результатами судового розгляду, надається право впливати на суд за допомогою адміністративного тиску. Відповідно до європейських стандартів незалежності суддів «судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів» (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № (94) 12).

  12. Залежність та політизованість суддів відобразилася під час розгляду кримінальних справ проти лідерів опозиції Луценко, Тимошенко, Іващенко та інших. Застосовуючи вибіркове кримінальне переслідування, представників опозиції було засуджено з численними порушеннями права на справедливий суд.

  13. Реформа не вирішила старі проблеми судочинства. Драматично погіршується ситуація з тривалістю судових процесів понад розумні строки та ростом навантаження на одного суддю (у середньому навантаження суді місцевого суду виросло до 130 справ на рік, а судді Вищого Адміністративного Суду — до 138). Погіршується ситуація з невиконанням рішень судів, де стороною є держава. Не зменшилася проблема корупції в судах, і в громадській думці вони надалі займають одне з перших місць за корумпованістю, а кількість скарг на них щорічно зростає. Не покращилася якість добору суддів, і дається взнаки низька якість юридичної освіти, що надається вищими навчальними заходами, підпорядкованими виконавчій владі.

  14. Судова реформа істотно обмежила строки позовної давності у справах, де відповідачем є органи державної влади. Зокрема, в адміністративному процесі скорочено загальний строк позовної давності з одного року до шести місяців, а також розширено застосування спеціального строку в один місяць. Так, «для звернення до адміністративного суду щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів, установлюється місячний строк». Наприклад, це стосується усіх справ щодо соціальних виплат тощо. Також істотно обмежені строки апеляційного та касаційного оскарження у цих же категоріях справ. Ці строки є надзвичайно короткими, враховуючи необхідність збирання необхідних доказів, і є суттєвим обмеженням права на доступ до суду.

  15. Інший аспект порушення права на справедливий суд. У липні 2010 року були внесені зміни до Цивільного процесуального кодексу України, що передбачили спрощений (наказний) порядок провадження за позовами підприємств, що надають житлово-комунальні послуги. Після зазначених змін законодавства було видано більше 70 тисяч судових наказів за заявами таких підприємств.

  16. Внесені зміни погіршили стан реалізації прав громадян на доступ до суду у випадках видачі суддями судових наказів про стягнення заборгованості. В результаті застосування наказного провадження відповідач не має інформації ані про факт надходження до суду заяви про видачу щодо нього судового наказу, ані про зміст заяви до суду та про наявність доказів, там самим не маючи можливості представити свою позицію у справі.

  17. Крім того, суди, як правило, не вимагають від позивача доказів беззаперечності вимог позивача, тобто доказів того, що відповідач погоджується із заявленими вимогами або існують беззаперечні докази того, що такі послуги справді надавалися чи повинні були надаватися, за яких тільки й дозволяється наказне провадження. Фактично, наказне провадження у цій категорії спорів перетворилось у масове порушення права споживачів комунальних послуг на справедливий судовий розгляд.

  18. Відповідач, як правило, дізнається про виданий щодо нього судовий наказ після того, як відбувся судовий розгляд і він отримав копію вже виданого судового наказу. Лише після цього відповідач може ініціювати процедуру скасування судового наказу.

  19. Якщо до 3 серпня 2010 року суд мав безумовно скасувати наказ у разі незгоди з ним боржника, то після внесення згаданих вище змін відповідач має надати обґрунтування своєї заяви про скасування судового наказу. Розгляд заяви про скасування судового наказу не надає стороні прав, гарантованих статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та статтею 6 Конвенції з прав людини. У той же час, така форма фактично переміщує на відповідача тягар доведення того, що позивач не має підстав для позову.

  20. Крім того, враховуючи складність правових та фактичних обставин переважної кількості спорів цієї категорії, а також той факт, що більшість відповідачів у цих справах є малозабезпеченими особами, держава мала б надавати у таких справах безоплатну правову допомогу, яка у законодавстві не передбачена.

Рекомендації

  1. Невідкладно змінити спосіб формування Вищої ради юстиції, передбачивши, зокрема, її формування з’їздом суддів, або ліквідувати цю інституцію з передачею її функцій органам, що відповідають критеріям незалежного формування органу судової влади.

  2. Розширити компетенцію Верховного суду України, зокрема, надати можливість усім сторонам процесу звертатися до нього в певних випадках конфліктів компетенції, неоднакового застосування норм матеріального чи процесуального права. Надати повноваження Верховному Суду України самостійно і незалежно від вищих спеціалізованих судів вирішувати питання перегляду справ.

  3. Удосконалити процедуру розгляду справ про адміністративні правопорушення, встановивши гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права й статтею 6 Конвенції про захист прав людини.

  4. Розробити та прийняти законодавчі норми для забезпечення розумних строків розгляду справ судом. Також необхідно передбачити можливість компенсації особам за порушення їх права на розумний строк розгляду справи;

  5. Передбачати у Державному бюджеті України окремим рядком кошти на виконання рішень українських судів, за якими боржником є держава, органи державної влади, державні установи та організації.

  6. Визначити у законі чіткі докази безспірності вимог позивача у разі подання позову у наказному провадженні.

  7. Передбачити надання безоплатної правової допомоги у спорах із підприємствами, що надають комунальні послуги, зокрема, під час процедури ініціювання та розгляду заяв про скасування судових наказів, виданих за заявами таких підприємств.


Свобода асоціацій та мирних зібрань

  1. Законодавство щодо свободи мирних зібрань є не чітким та не передбачуваним. З однієї сторони, свобода мирних зібрань регулюється статтею 39 Конституції України, яка встановлює повідомчий порядок здійснення свободи зібрань, а також порядок її обмеження виключно судом на підставі закону за певних обставин. Досі такого профільного закону не прийнято. Це призводить до необґрунтованих обмежень цієї свободи, оскільки суди надто широко тлумачать підстави для цього. З іншої сторони, всупереч Конституції з-за відсутності профільного закону поширеною є практика ухвалення місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування нормативно-правових актів, що регулюють реалізацію свободи мирних зібрань. При цьому обсяг цієї свободи значно непропорційно та необґрунтовано звужується.

  2. Поширеною є практика застосування судами Указу Президії Пленуму Верховної ради СРСР від 28.07.1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». Чинність цього акту в Україні викликає сумнів, але на практиці він часто застосовується. У таких умовах реалізувати свободу мирних зібрань достатньо складно.

  3. Суди використовують виключно один спосіб обмеження свободи мирних зібрань — заборону їх проведення. Інші варіанти обмежень, як-от у часі, місці, використанні допоміжних засобів, судами практично не застосовуються.

  4. У рішеннях про заборону мирних зібрань суди неодноразово в якості основної підстави для заборони визнають повідомлення органів внутрішніх справ про неспроможність забезпечити належну охорону громадського порядку під час проведення мирного зібрання, що суперечить позитивній складовій свободи мирних зібрань — обов’язку держави гарантувати безпеку учасників мирних зібрань.

  5. Суди у більшості випадків забороняють проведення мирних зібрань у випадках, коли декількома організаторами було заявлено про проведення мирних зібрань, які перетинаються чи співпадають у часі та місці проведення. При цьому судом забороняється проведення усіх оскаржуваних мирних зібрань.

  6. Суди часто застосовують заборони проведення мирних зібрань усім протягом певного часу чи на певних територіях. У таких випадках обмеження не є пропорційним та необхідним у демократичному суспільстві відповідно до міжнародних стандартів. Крім того, таке рішення стосується необмеженого кола осіб, що позбавляє можливості його оскарження суб’єктом, право якого обмежено.

  7. Процедура апеляційного оскарження рішень суду про обмеження свободи мирних зібрань не гарантує можливість їхнього оскарження до заявленого початку мирного зібрання.

  8. Поширене непропорційне застосування сили і спеціальних засобів з боку працівників правоохоронних органів проти учасників мирних зібрань.

  9. Працівники правоохоронних органів практично ніколи не притягаються до відповідальності за перевищення влади або службових повноважень, незаконне перешкоджання проведенню мирних зібрань, перешкоджання законній діяльності об’єднань громадян. Це зумовлено, зокрема, відсутністю належного розслідування органами прокуратури випадків порушення прав людини правоохоронцями.

  10. Частими є випадки протиправної бездіяльності працівників міліції у випадках виникнення сутичок на мирних зібраннях та провокацій на контрзібраннях, що ставить під загрозу життя та здоров’я учасників мирних зібрань.

  11. Набула значного поширення практика безпідставного припинення працівниками органів внутрішніх справ проведення мирних зібрань та затримання його учасників. Найчастіше це робиться без рішення суду та за відсутності реальної загрози вчинення злочинів чи масових безпорядків. Правоохоронці мотивують припинення мирних зібрань фактами окремих правопорушень, хоча часто жоден учасник не притягується до відповідальності через відсутність складу правопорушення.

  12. Працівники правоохоронних органів перешкоджають участі громадян у мирних зібраннях. Працівники Державтоінспекції часто забороняють власникам автотранспорту здійснювати перевезення пасажирів до місця проведення зібрань, або затримують автотранспорт та вилучають документи. Також зафіксовано випадки перекриття вільного доступу учасникам мирних зібрань до площ та вулиць, на яких мали відбутися мирні зібрання.

  13. Поширені випадки неправомірного надання переваги працівниками органів внутрішніх справ одній зі сторін під час проведення контрзібрань з огляду на політичні погляди.

  14. Неодноразові випадки превентивного тиску на учасників та організаторів мирних зібрань з боку правоохоронних органів (Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України) та посадових осіб (керівників організацій, адміністрації вузів), в яких працюють або навчаються учасники або організатори зібрань, насамперед з метою їх відмови від проведення мирних зібрань, чи участі в них.

  15. З метою зменшення протестної активності влада часто тисне на учасників та організаторів мирних зібрань після їхнього проведення. Зокрема відомі факти тиску фіскальних та контролюючих органів на підприємців, що брали участь в мирних зібраннях; кримінальні справи за надуманими звинуваченнями в хуліганстві тощо.

  16. Ми вітаємо прийняття нового закону про громадські об’єднання в 2012 році, що в більшій мірі відповідає міжнародним стандартам. Проте викликає стурбованість збереження адміністративної відповідальності за діяльність не легалізованих громадських об’єднань, що є непропорційним втручанням в свободу асоціацій.

Рекомендації

  1. Ухвалити спеціальний закон про свободу мирних зібрань, що повністю відповідатиме нормам міжнародного права, зокрема Міжнародному пакту про громадянські і політичні права, Сіракузьким принципам тлумачення обмежень і відступів від положень, Європейській Конвенції про захист прав людини та рішенням Європейського суду з прав людини, а також Керівним принципам зі свободи мирних зібрань ОБСЄ та Ради Європи. Необхідно привести у відповідність до міжнародних стандартів інші положення законодавства.

  2. Удосконалити процедуру апеляційного оскарження рішень судів про обмеження права на свободу мирних зібрань таким чином, щоб оскаржити рішення можна було до заявленого початку зібрання.

  3. Проводити систематичне та регулярне навчання працівників правоохоронних органів та суддів застосуванню норм міжнародного права щодо свободи мирних зібрань за участі експертів міжнародних організацій та правозахисних організацій.

  4. Виключити статтю 186-5 Кодексу про адміністративні правопорушення, що встановлює відповідальність за керівництво чи участь у незареєстрованих об’єднаннях громадян.




<< предыдущая страница   следующая страница >>