asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4
Хата: обрядовість, семантика житла. Українська хата — це затишна і мальовнича, найчастіше білена зовні і всередині, будівля, переважно під солом’яним дахом. Всюди вона має видовжену форму. Це тому, що всі приміщення в ній розташовуються найчастіше в такому порядку: хата — сіни, хата — сіни — комора, хата — сіни — хата. Житлове приміщення завжди у плані наближене до квадрата.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях хати відчувається прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.

Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі — все це знайшло відбиття у глибоко архаїчних, хоч і зафіксованих пізніше, віруваннях, звичаях та обрядах, пов’язаних з вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва, переходом у новий дім.

Закладання нової хати, початок забудови садиби завжди супроводжувалися багатьма обрядами. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла 21.

21 Байбурин А. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. — Ленинград, 1983. — С. 34 — 45.

Заборонялося будуватися на теренах, де раніше йшла дорога, було когось вбито чи покалічено, був будинок, спалений блискавкою. "Нечистим", отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з’являвся упир. "Чистими", щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій — пошуків і ворожби.

На Лівобережній Україні, наприклад, з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати.

Найпростішим був наступний спосіб ворожби: по кутах майбутнього будинку господар насипав увечері чотири купки зерна. Якщо на ранок наступного дня зерно виявилося незачепленим, то місце вважалося вдалим. Іноді замість зерна при ворожінні використовували хліб.

Найчастіше ворожіння тривало з вечора до ранку, що мало символічне значення. Б демонології ніч виступає як час, коли діють чорти, відьми, упирі, отже, виявити їх легше саме вночі. Вірили, що звір, плазун, "нечистий дух", диявол бере хліб лише в "нечистому місці", а в чистому ніколи. Не менш поширеним при виборі місця для будівництва хати було ворожіння з водою. Господар намічав чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати, і ставив по одному глечику води, які обов’язково закривали дерев’яними кружечками. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва хати. Зустрічалися й комбіновані ворожіння, в яких поєднувалися елементи описаних вище. Наприклад, для кожного з чотирьох глечиків води залишали на ніч ще й хліб 22.

Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, потім — тварин, їхні черепи, ще пізніше — рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу.

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині — накривати стіл.

Тип української хати належить до так званого Breithaus ("широкий житловий будинок"), відомого з Передньої Азії та Кавказу і такого, що являє трикамерну будову з входом на довшій стіні 23. Всі ці камери лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть у центральну камеру — сіни.

Українська хата зовні відрізнялася від дещо більших за розмірами, завжди під двосхилим дахом, найчастіше рублених "ізб" росіян середньої смуги Росії. Своїм зовнішнім виглядом вона була наближена до житлових будівель південно-західних слов’ян, де переважало симетричне розміщення приміщень по обидва боки від сіней, хоч траплялося також розташування будівель і по один бік від них. У Чехії були відомі так звані теплі сіни, в яких влаштовували відкрите вогнище або хайло печі. Подібні теплі сіни бували і в козацької старшини.

У документах збереглося багато описів замків. Про фортеці, резиденції палацового типу і міські кам’яниці йтиметься у розділах, присвячених специфіці архітектури окремих періодів. Водночас слід мати на увазі, що до складу замкових або фортечних комплексів входили і житлові будівлі, мало відмінні від сільських чи передміських хат. Ще в першій половині XVIII ст. житло козацької старшини мало чим відрізнялося від житла багатих козаків і міщан. Народна основа житла, як засвідчують джерела, служила базою і для житла багатших людей в XV — XVIII ст. Про те, що навіть старшинські та гетьманські будинки були простими, засвідчують описи "хоромного построя" в Гадячі 1734 р., а також гетьманських "хором" у Глухові 1727 р. Це були звичайні хати на дві половини (світлиці з кімнатами, а посередині сіни), в кожній світлиці по чотири вікна і тільки зовнішній вигляд будівлі з "ґанками" навколо, з віконницями, горищами над рундуками і над коморами, відрізняв їх від хати заможного козака 24.

22 Сілецький Р. Поставлю хату і кімнату // Берегиня. — 1992. — С. 59-62.

23 Щербаківський В. Орнаментація української хати. — Рим, 1980. — С. 14.

24 Приходько Н. Некоторые вопросы истории жилища на Украине // Древнее жилище народов Восточной Европы. — Москва, 1975. — С. 246.

Можна також припускати, що і форми дахів, і конструктивні деталі — аркади, галереї, а також їхнє декоративне оформлення — істотно не відрізнялися від масового народного сільського будівництва.

Цікавий опис шляхетського дворика 70-х рр. XVI ст. знаходимо з Волині. У житловому будинку тут було дві світлиці (кімнати) й комора. У дворі, де жили слуги, бачимо хату з сіньми і зведену окремо комору.

Писемні джерела дають нам також певні відомості і про планування житла в XV — XVII ст. В описі Луцького замку з 1552 р. йдеться про дві хати, які стоять поруч; між ними не було сіней, а тільки до однієї з них прироблено комору (хата + хата + комора). В описі замку і містечка Буремля 1573 р. є відомості про житло, що складалося з двох хат і сіней, а в сінях була виділена кімната, під якою розміщувалася пивниця. В люстрації Житомирського староства 1622 р. розповідається про житло з хати + сіней + комори. В інвентарному описі одного з дворів поблизу Володимира 1590 р. є відомості про великий дім, вкритий ґонтою. В плані він мав структуру хата + сіни + хата + комора. В замку був також маленький будиночок, який складався з хати, сіней і комори. З цього видно, що у XV — XVII ст. на території України вже були відомі житла типу "хата + сіни + хата", "хата + хата + сіни або комора".

Можна допускати, що в той саме час спостерігається і дальший розвиток планування житла, зокрема поява двох хат поруч на ширині, хати з ванькиром або комірчиною, виділенням кімнати у сінях 25. Питання появи додаткових приміщень при напільній стіні житлової камери є дуже важливим, бо досі вважали, що виникли вони недавно внаслідок поперечного поділу хати. Аналіз архівних та етнографічних матеріалів показав широке побутування такого плану в Карпатах вже на початку XVII ст. у середовищі дрібної шляхти. У конструктивному відношенні це були зруби-п’ятистінки, що виступали ядром житлових і житлово-господарських будівель.

Археологічні дані останніх років розкривають їхнє давньоукраїнське походження. Рядові дружинники і військові поселенці городищ-фортець та феодальних замків Київської Русі, а пізніше Галицько-Волинського князівства, які в мирний час займались землеробством, проживали разом із сім’ями у клітях оборонних споруд, часто дворядних. Зовнішні кліті в поперечному напрямку були вужчими і використовувались як складські приміщення, а жили у внутрішніх, які були ширшими.

У пам’ятках народної архітектури, що дійшли до нас з минулих часів, є чимало архаїчних елементів. Серед них — "сохи" — високі (до 5 м), роздвоєні вгорі стовпи 26.

25 Могитич І. Типи та розвиток будівель селянського двору // Народна архітектура українських Карпат XV — XX ст. — Київ, 1987. — С. 57 — 58.

26 Данилюк А. Будівлі "на сохах" // Пам’ятки України. — 1989. — № 3. — С. 36.

Вкопували їх у землю, а в розвилини зверху клали колоду чи брус, на нього навішували "ключини" (дерев’яні жердини із сучками), а пізніше — крокви, з’єднані парами (зарубані), на які лягала площина стріхи. Сохи брали на себе основну вагу даху, зменшуючи навантаження на стіни. "Сошкова" конструкція даху зберігалася донедавна в хатах-землянках на півдні України. Стелі в будівлях не було, тому іноді зсередини було добре видно сохи, сволок і ключини.

Про інтер’єр житла в XV — XVII ст. маємо дуже скупі відомості. В описах замків Скали, Смотрича говориться про побілку світлиць і печей. У житлах, що опалювалися "по-чорному", жили слуги. З цього можна зробити висновок, що й сільське житло назагал було курним 27.

Багато цікавих описів знаходимо в повідомленнях іноземних мандрівників, які відвідали Україну в різні часи: наприклад, шведський посол К. Гільдебрант, який подорожував Україною в 1656 — 1657 рр., писав, що в хаті селянина стояла велика піч, де пекли й варили, а зверху на ній, на овечих шкурах (на старих кожухах) спали діти та челядь, а господар з господинею — на підвищеному тапчані.

Всюди в Україні, за винятком деяких районів Карпат і Полісся, хати білені. Білі стіни добре гармоніювали з сірим солом’яним або дерев’яним дахом. Всередині хати також завжди були охайно побілені, розмальовані кольоровою глиною, оздоблені витинанками, утикані квітками, запашними травами. Німецький географ Йоган Ґеорг Коль, який подорожував Україною 1838 р., писав: "Живуть у чисто вдержаних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що перед кожною неділею миють їх, як це роблять голландці, але ще що дві неділі їх білять. Тому їхні хати виглядають біло, неначе свіжовибілене полотно".

Українська хата була не тільки архітектурним об’єктом, а й своєрідним знаком, що віддавна виконував естетичну і символічну функції. Так, вже на перший погляд можна було визначити ступінь заможності й уподобання господаря. Зручність розташування будинку свідчила про шанування господарем певних народних звичаїв; чисто підведені призьба, стіни, вікна характеризували добру і чепуристу господиню.

Хата є елементом усіх форм сучасної духовності, одним з провідних втілень української національної ментальності. У ході формування свідомості хата виступала спочатку як синкретичне уявлення, символ, далі як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття, — як ідея, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія 28.

27 "Курним" вважається житло, в якому дим з печі йде на хату і виходить через спеціальний отвір у стелі або через двері.

28 Мойсеїв І. Рідна хата — категорія української духовності // Сучасність. — 1993. — № 7 — 8.

Загальновідомо, що в давнину люди боялися злих духів не менше, ніж ворогів, звірів. Тому своє житло намагалися захистити, по-своєму укріплювали його (мій дім — моя фортеця) і суцільно "охрамовували". Слово "храм" стоїть в одному ряду з "схрон", "хоронити", "хороми", "хоромища". Житло в XIII — XVII ст. було, по суті, храмом, сакральною спорудою. Воно заповнювалося магічними знаками, речами, оберегами. В цьому свою роль відігравало і спеціальне оздоблення житла. Орнаментувалися отвори (двері, вікно, комин), щоб через них не проникала нечиста сила. Завдяки цьому вся хата перетворювалася в магіко-практичний оберіг, в якому кожна річ отримувала особливу вартість. Так, звичайна хата ставала схованкою добробуту, духовного затишку і щастя.

Важливе місце у традиційній свідомості має уявлення про свою хату: "своя правда", "у своїй хаті кожний пан". Власна господа була простором для більшої волі в діях. Тому вона сприймалася як рідна. У народних піснях маємо безліч прикладів того, що "де хата, там і паніматка". Глибоке відчуття своєї хати, правди, сили і волі підводить до універсальної потужної ідеї — Матір, Хата, Батьківщина. А це переконує у великому значенні "хати" як символу.

Господарські будівлі. Про господарські будівлі, зокрема їхнє побутування в XIII — XVII ст., маємо вкрай мало відомостей. Можемо припускати, що капітальні господарські будівлі, зокрема клуні та хліви, почали масово споруджувати в XVI ст., коли підсічне рільництво, "кочове" скотарство були витіснені орним рільництвом, яке потребувало угноєння полів. Поштовхом до цього переходу стало формування зовнішнього та внутрішнього ринків.

На території України слово "хлів" найдавніше згадується в XI ст. Ще в XVIII ст. на півдні лише третина селян мала хліви, близько третини — тільки піддашшя, а решта — ніяких будівель для худоби 29. Утримувати худобу в хлівах на півночі України почали з XVI ст. для того, щоб поліпшити продуктивність тварин, звільнити хати від молодняку, який іноді тримали тут взимку.

29 Шенников А. Распространение животноводческих построек у народов Европейской России // Сов. этнография. — 1968. — №6. — C. 99-105.

Зароджуване товарне землеробство було неможливе без природних добрив для орних земель.

Життя і важлива частина виробництва селянина віддавна зосереджувалися в садибі, де, крім хати, були й господарські будівлі. Спочатку, як свідчать археологічні матеріали, основні будівлі споруджували в центрі двору. Це зумовлювалося потребою оборони, для чого влаштовували високий частокіл та ворота. Згодом, з відмиранням цієї функції, житлові і господарські будівлі почали ставити по периметру садиби, з подвір’ям у центрі. Такий характер забудови садиб переважав у XII — XIII ст. у межах Києва.

У літописах часто знаходимо згадки про кілька хат (ізб) у дворі. Їхня наявність пояснювалась тим, що у заможних господарів проживали родичі, челядь, для яких теж потрібні були житлові приміщення. Така пам’ятка великої сімейної громади — дворище з двома хатами та господарськими спорудами (двома клітями, стебкою) збереглась до сьогодні 30.

Відомості про будівництво XVI ст. у Підкарпатті знаходимо серед скарг селян на наїзди і пограбування сусідів — польських панів 31. Знаходимо тут дані про с. Дичкову Волю, в якому тоді було 17 господарств. У розповіді про знищення села за 1586 р. докладно описано селянські садиби. До складу садиби входив житловий будинок, комори, стайня, рідше "шопа", обора, хлів, курник, "холодник", "присілок" та інші будівлі й огорожа. Всі будівлі були дерев’яні. Найбільшою була комора. У коленого селянина їх було принаймні дві, інколи три або чотири. В одній садибі згадується "дім з двома коморами". Можливо, комори були прибудовані до хати. В іншому місці — "чотири прості комори". Стайня є в кожній садибі, "обори" і хліви — рідше, курники лише в двох господарствах. У декількох садибах є "шопа", тобто повітка. Один раз зустрічається "шопа" разом зі стайнею. Лише раз названо клуні, згадуються також обороги з житом і сіном.

Садиби селян залежно від розміру наділу найчастіше набирали форми видовженого прямокутника. В XV — XVII ст. житлові і господарські будинки дуже часто блокувались і розміщувалися в ряд по осі вздовж стіни замку або огородженого двору. Такі однорядні типи дворів збереглися донині на Українському Поліссі, в Карпатах (Бойківщина, Лемківщина). Цілком можливо, що від замкового будівництва ще часів Київської Русі ведуть свій початок і замкнуті двори — на Гуцульщині ("ґражди"), Волинському Поліссі ("підварки") окружні "двори", "осередок", "хороми" 32.

Споруджуючи будівлі в садибі, людина віддавна намагалася відшукати й використати все найцінніше з навколишнього середовища. Велике значення мало орієнтування головного фасаду на південь, щоб оселя добре освітлювалася і обігрівалася. Відповідно до вулиць, які могли мати різний напрямок, розміщували хати (головним фасадом, причілком до неї, в глибині чи з протилежного боку двору).

30 Йдеться про дворище, перевезене до Музею народної архітектури та побуту України (с. Гижин Наровлянського району Гомельської області).

31 Крип’ якевич І. Підкарпатське село в XVI столітті (за архівними матеріалами Львівського філіалу Державного історичного архіву України) // Вісник Академії наук УРСР. — 1950. — № 12. — С. 43 — 44.

32 Волков Ф. Этнографические особенности украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем. — Санкт-Петербург, 1916. — Т. 2. — С. 513 — 514; Юрченко П. Дерев’яна архітектура України. — Київ, 1970. — С. 166; Данилюк А. Замкнені двори на Поліссі // Народна творчість та етнографія. — 1975. — № 4. — С. 102 — 103.

Села й містечка в Україні віддавна розташовувалися там, звідкіля проглядалися долини з луками, ліси, сусідні села. Це мало велике значення для оборони, взаємодопомоги.

Підсумовуючи все вищевикладене, можна стверджувати, що під кінець XVII ст. народна архітектура в Україні мала спільні риси, характерні для традиційного будівництва, хоч, звичайно, при цьому зберігалися етнографічні особливості окремих районів.




<< предыдущая страница   следующая страница >>