asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

^ Практичне значення одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що на підґрунті положень і висновків дисертаційного дослідження зроблено низку пропозицій щодо уточнення положень актів цивільного законодавства України, які регулюють відносини представництва, уніфікації понять та вдосконалення термінології.

Крім того, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення деяких норм Цивільного кодексу України, а також внесені пропозиції відносно тлумачення положень низки норм ЦК України з урахуванням традицій римських правових рішень.

Окремі теоретичні положення дисертації можуть бути застосовані у навчальному процесі, при вивченні курсів "Цивільне та сімейне право України", "Підприємницьке право України", "Порівняльна цивілістика", "Римське приватне право", "Рецепція римського приватного права і кодифікація цивільного законодавства" та ін. Незважаючи на дискусійний характер окремих положень дисертації, вони можуть стати основою для подальших наукових досліджень.

^ Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на спільному засіданні кафедри цивільного права та кафедри цивільного процесу Одеської національної юридичної академії.

Результати дисертаційного дослідження доповідались також на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу й аспірантів Одеської національної юридичної академії в 1999 - 2003 роках, науково-практичній конференції "Становлення правової держави в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання" (грудень 2000 p., м. Запоріжжя).

Публікації. Головні положення дослідження викладені в 7 наукових працях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку наукових видань ВАК України, дві з яких є тезами виступів на наукових конференціях.

^ Структура дисертації. Дослідження будується за принципом

поступального розгляду окремих питань, які пов'язані проблематикою дисертації.

Робота містить вступ, чотири розділи, присвячені огляду літератури з проблематики дисертації, характеристиці методології дослідження, висвітленню тих чи інших аспектів представництва за римським правом та рецепції останнього в цивільному праві України. Наприкінці роботи узагальнено висновки, а також деякі пропозиції з врахуванням досвіду римського права в цій галузі у процесі вдосконалення цивільного законодавства України.

Список використаної літератури складає 299 найменувань (25 сторінок) і охоплює використані автором дисертації першоджерела, а також спеціальні праці з проблематики дисертаційного дослідження, виконані українською, російською, польською, італійською та німецькою мовами. Повний обсяг дисертації складає 194 сторінки, з них основного тексту -169 сторінок.

^ ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, дається характер об'єкта, предмета та методології дослідження, провадиться огляд літератури за темою й вибір напрямів дослідження, визначаються мета, завдання дослідження, науково-теоретична основа, формулюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження, надаються публікації за темою дисертації.

^ Перший розділ "Огляд літератури за темою й вибір напрямів дослідження" присвячено постановці проблеми, дослідженню питань, пов'язаних з визначенням стану вивчення проблеми, методологічного підґрунтя дослідження та ключових його понять. Проведено аналіз літератури, що стосується проблематики дисертаційного дослідження, за трьома напрямами: 1) література, присвячена дослідженню стану джерел та відносин представництва за римським приватним правом; 2) література, присвячена дослідженню рецепції положень римського права в цивільному праві України; 3) література, присвячена дослідженню інституту представництва в цивільному праві України. На його основі автор дійшла висновку, що попри розгляд різних аспектів представництва у вітчизняній та зарубіжній літературі, жодна з тих наукових розвідок, що існує, не містить спеціального дослідження генетичного коріння інституту представництва в

цивільному праві України, що не дозволяє з'ясувати ступінь впливу на нього інших правових систем, зокрема римського приватного права, у цій галузі.

^ Другий розділ "Методологічні засади дослідження" присвячений обранню методів дослідження ключових понять категорії представництва, що складає надалі методологічну основу дисертаційного дослідження. При цьому поставлене завдання дослідження інституту представництва в одній та іншій правовій системі зумовлює необхідність порівняння відповідних категорій. Звідси випливає, що нарівні із загальнонауковим діалектичним методом провідним у процесі виконання дисертації на зазначену тему є метод порівняльного аналізу, який складає основу спеціальної методології дослідження. Викладаються головні положення сутності цього методу та особливостей його застосування при виконанні дисертації для "вертикального" та "горизонтального" порівняння інституту представництва.

У цьому самому розділі визначається предмет дослідження, для чого провадиться аналіз поняття представництва та основних пов'язаних з ним категорій.

^ Третій розділ "Інститут представництва за римським правом" присвячений формуванню інституту представництва, аналізу його характерних рис, особливостей класифікації в римському праві, а також дослідженню окремих його видів.

У підрозділі 3.1. "Формування інституту представництва, його характерні риси та види в римському праві" розгляд особливостей формування й характеру інституту представництва за римським правом провадиться з урахуванням трансформацій самого римського права як цивілізаційного та суспільного феномена, у зв'язку з цим виокремлюються періоди та визначальні етапи розвитку римського права. Це дозволяє надалі, характеризуючи різні періоди розвитку римського права в цілому й римського приватного права зокрема, визначити підстави для встановлення етапів розвитку інституту представництва за римським приватним правом.

З огляду на це аналізуються особливості формування представництва в римській правовій доктрині, які полягають у тому, що спочатку було визнане існування представництва внаслідок закону, яке було більш природним для Стародавнього Риму, а потім набуло визнання в римській правовій думці представництво на підставі договору доручення.

Зазнаючи існування в романістичній літературі думки про існування в римському праві таких видів представництва, як

відкрите представництво, приховане представництво, безпосереднє, опосередковане "одностороннє" й "повне" представництво, дисертантка обґрунтовує свою позицію стосовно того, що не всі вони здаються прийнятними для оцінки характеру інституту представництва за римським приватним правом, і доводить, що, в залежності від підстав здійснення діяльності однією особою замість іншої, представництво за римським приватним правом може бути поділене на: 1) представництво на підставі безпосередньо припису позитивного закону або ж на підставі владної волі того, кого представляють (обов'язкове представництво) і 2) представництво на підставі домовленості сторін (добровільне, або ж "договірне", представництво).

У підрозділі 3.2. "Обов'язкове представництво" аналізується виникнення обов'язкового представництва та його правова природа. При цьому зазначається, що найбільш поширеним і типовим для Стародавнього Риму випадком обов'язкового представництва була діяльність pater familias. Для з'ясування питання про те, чи здійснялося представництво pater familias членів його сім'ї, у дисертації детальному аналізу піддається характер його стосунків з підвладними членами familia.

Спеціальному аналізу піддані опіка, у зв'язку з чим характеризуються підстави та порядок її встановлення, обсяг повноважень опікуна; випадки укладення угод через рабів; можливість, підстави та порядок обов'язкового представництва в римському цивільному процесі. При цьому зазначається, що з розвитком формулярного судочинства появляється ідея повного процесуального представництва, внаслідок чого виокремлюється два окремих види процесуальних представників: когнітори та прокуратори, котрі з часом стали виконувати представницькі функції й у матеріальному праві.

У підрозділі 3.3. "Добровільне представництво" розглядаються питання розвитку інституту добровільного представництва.

Зокрема, звертається увага на те, що головними формами такого представництва була діяльність прокуратора (управителя), котрий діяв на підставі угоди з господарем справи, а також діяльність повіреного на підставі договору доручення (mandatum), який появився досить пізно, але в добу класичного римського права набував дедалі більшого поширення. Детально аналізуються вимоги до суб'єктного складу договору доручення, зміст цього договору та динаміка розвитку розуміння прав і обов'язків

довірителя та повіреного.

Окремо розглядається категорія так званого "фактичного представництва", яке здійснялося при укладанні угод в інтересах іншої особи без її повноваження. На підставі аналізу першоджерел автор дійшла висновку, що саме римське приватне право такого інституту не знало, а відповідні конструкції появилися завдяки працям романістів, присвячених дослідженню відповідних проблем.

У четвертому розділі "Представництво в сучасному цивільному праві України" розглядається концепція представництва в сучасному цивільному праві України, виникнення, здійснення і припинення відносин представництва.

^ Підрозділ 4.1. "Концепція представництва в сучасному цивільному праві України" присвячений дослідженню концепцій представництва, що склалися у вітчизняній цивілістиці наприкінці XX - на початку XXI ст. Зокрема, зазначається, що протягом цього часу сформувалося декілька основних його концепцій: концепція "дії", концепція "правового відношення", концепція "представництва як підстави виникнення відносин за участю представлюваної і третьої особи", та піддаються аналізу зазначені теорії.

Розділяючи підхід до представництва як до системи правових відносин, дисертантка піддає аналізу головні елементи відповідних відносин та формулює своє ставлення до існуючих у цивільному законодавстві України та вітчизняній цивілістиці поглядів на цю проблему.

Далі в цьому розділі відмічається, що зазначені розбіжності у трактуванні сутності представництва значною мірою вплинули на концепцію законодавчого регулювання відносин представництва в Україні. Оскільки остання відбивається традиційно в Цивільному кодексі, у цьому розділі піддано порівняльному аналізу концепції представництва за ЦК УРСР 1922 р., ЦК УРСР 1963 р., ЦК України від 16 січня 2003 p., a також порівнюються відповідні положення з їх баченням у римській юриспруденції.

У підрозділі 4.2. "Підстави виникнення представництва" аналізуються підстави виникнення правовідносин представництва за цивільним правом України. Згідно з ч. З ст. 237 ЦК України 2003 р. підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.

При цьому зазначається, що, як свідчить аналіз цієї та інших

норм Цивільного кодексу, перевага надається договору доручення, який традиційно вважається "договором про представництво". Від інших договорів доручення відрізняється тим, що лише в цьому договорі представник спеціально виконує завдання за представництвом шляхом здійснення юридичних дій від імені й за рахунок того, кого представляють. За договором доручення предметом угоди може бути тільки виконання юридичних дій, тобто таких, які створюють для довірителя правові наслідки щодо третьої особи.

Оцінюючи положення ЦК України щодо представництва на підставі договору доручення з погляду наявності впливу римського приватного права, зазначається, що як визначення, так и низка визначальних рис цього договору відображають ідеї римської юриспруденції.

Оскільки відповідно до ст.244 ЦК представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю, то аналізу піддається співвідношення видачі довіреності і договору доручення. Наслідком цього є пропозиція про уточнення глави 17 та 68 ЦК України, вказавши, що у випадку укладення договору доручення він має бути вчиненим у письмовій формі, яка замінює собою довіреність. При цьому для вчинення договорів, які потребують нотаріальної форми, договір доручення має оформлятися нотаріально.

У цьому самому підрозділі відзначається, що, крім договору, підставою виникнення представництва є припис закону, внаслідок чого підставою представництва визнаються родинні стосунки, опіка та деякі інші обставини, зазначені в законі. Аналізу піддаються зазначені підстави та порівнюється їхня сутність і значення в українському та римському приватному праві.

У підрозділі 4.3. "Здійснення і припинення представництва" розглядаються питання здійснення і припинення представництва. При цьому відправною є теза про те, що всі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, закон встановлює заборону укладення угоди представником відносно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Правочин, що вчиняє представник, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). У зв'язку з цим аналізу піддається питання перевищення повноважень представником і його наслідки.

Зазначається, що поняття "здійснення представництва"

охоплює не лише процес представницької діяльності, але і припинення правовідносин представництва, у зв'язку з чим детальній характеристиці цього і присвячено підрозділ. При цьому звертається увага на те, що хоча нормальною підставою припинення будь-яких правовідносин є їх реалізація, але закон передбачає низку спеціальних підстав припинення представництва взагалі й такої його підстави, як договір доручення зокрема. З такого погляду досліджені можливі підстави припинення правовідносин представництва і звернено увагу на те, що відбувається небажане дублювання регулювання підстав представництва за довіреністю й за договором доручення. Пропонується для усунення такого дублювання використати досвід римського приватного права в цій галузі.

У висновках сформульовано найбільш істотні положення і пропозиції, отримані в результаті дисертаційного дослідження даної теми.

Поміж них, зокрема, такі. Інститут представництва сформувався в результаті дії двох головних чинників - фактичної та юридичної потреби у представництві.

Формування і вдосконалення інституту представництва у Стародавньому Римі відбувалося у змаганні двох тенденцій: намагання максимально захистити суверенітет приватної особи і прагнення до заміщення в необхідних випадках неповністю правоздатної (або навіть і правоздатної) особи іншим суб'єктом права.

Протягом розвитку римського права в ньому поступово сформувалися два види представництва, що відрізнялися за своїм характером: обов'язкове представництво (виникало незалежно від бажання сторін і не залежало від їхньої волі) та добровільне представництво (встановлювалося на підставі угоди сторін).

Обов'язкове представництво відбувалося у випадках здійснення (виконання) дій:

  1. paterfamilias - внаслідок становища в родині;

  2. рабом за наказом хазяїна;

  3. опікуном — внаслідок призначення на цю посаду;

  4. головою муніципального сенату - за посадою.

Добровільне представництво здійснювалося:

  1. повіреним у договорі доручення;

  2. прокуратором, котрий управляв майном господаря;

  3. спеціальними представниками (actores) від імені муніципії;

4) представником у судовому процесі;

5) особою, яка здійсняла юридичні дії в чужих інтересах без доручення, котрі в подальшому були схвалені господарем.

Аналіз положень сучасного цивільного права України, які стосуються представництва, дозволив дійти висновку, що в регулюванні цього інституту є відчутною рецепція відповідних ідей та положень римського приватного права, яка відбувалася як безпосередньо, так і через право (законодавство) таких країн, як Німеччина і Франція

Зокрема, це знайшло відбиття у формуванні самої концепції представництва в цивільному праві України спочатку в загальному контексті розвитку радянської цивілістики, а потім у процесі формування власної цивілістичної доктрини.

Вплив римського приватного права є помітним не лише в самому трактуванні представництва, визначенні його видів, змісту тощо, але й у положеннях стосовно окремих підстав виникнення представницьких правовідносин. Особливо помітним тут є реципування сучасним українським цивільним правом положень римського права щодо договору доручення як договору про представництво, а також запровадження в новий ЦК України легального поняття законного представництва, що охоплює, як це було в римському приватному праві, насамперед, представництво батьками їхніх малолітніх дітей, а також представництво опікунами осіб, які перебувають під їх опікою.

Як і у римському приватному праві, головним видом договору "про представництво" залишається договір доручення, хоч елементи представницьких відносин є й у низці інших договорів цивільного права. Зміст цього договору практично мало відрізняється від змісту давньоримського mandatum, хоча деякі питання врегульовані менш детально.

Порядок здійснення та підстави припинення представництва також значною мірою ґрунтуються на положеннях, відомих ще римському приватному праву.

Важливою новелою цивільного законодавства України, яка ґрунтується на ідеях та положеннях римського права, є врегулювання відносин, які виникають внаслідок діяльності в інтересах іншої особи без її доручення. При цьому була сприйнята саме давньоримська концепція цього інституту, а не більш пізнє трактування його романістами як "фактичного представництва".

Разом з тим існує відмінність у підходах до визначення співвідношення окремих видів представництва в римському праві й сучасному цивільному праві України, викликана різними

цивілізаційними та соціально-економічними умовами. Якщо у Стародавньому Римі переважали різні види обов'язкового представництва, то в сучасному українському цивільному праві перевага надається представництву добровільному.

Хоча такий підхід має під собою певну базу, однак, на нашу думку, у цій галузі спостерігається все ж таки диспропорція між нормами глави 17 ЦК України "Представництво", присвяченими загальним положенням представництва й законному представництву, з одного боку, і довіреності - з іншого. У дисертації пропонується усунути цю диспропорцію в процесі доопрацювання Цивільного кодексу України 2003 р.



<< предыдущая страница   следующая страница >>