asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4

Нарешті, традиціоналізм випливав із самої сутності розуміння української нації як містичної спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених». Навіть за самими загальними визначеннями, Традиція – це «універсальна форма фіксації, закріплення і вибіркового збереження тих чи інших елементів соціокультурного досвіду, а також універсальний механізм його передачі» [44, с.669]. Зрозуміло, що Традиція є важливою також і в справі зв’язку між поколіннями однієї нації, особливо – при передачі та відтворенні тих ідей, що забезпечують життєздатність цієї нації. В статті «До старих богів» Д. Донцов пише: «Нація – це щось більше, як ті, що хочуть сьогодні робити її історію. Се велика спільнота тих, що живуть, і тих, що жили. Ці останні – далеко численніші від перших і – не все від них дурніші. Вони не щезли навіки з нашого життя. Сходячи з історичної арени, вони заповіли дітям і внукам свої погляди, ідеї, цілі, які здійснюють звичайно не одною генерацією». «Борючись і вмираючи за національний ідеал», вони «лишили нащадкам велику кількість мрій, поривів, величезну силу колись активної молодої генерації… цілу симфонію ідей, в яких вразливе вухо знайде свій сенс: ряд відірваних натяків, з яких думаючий політик випровадить ідеал нації…» [Цит. за: 55, с.20]. Українські націоналісти розуміли, що для сили нації важливий живий зв’язок минулого, сучасного та майбутнього. З рештою, як зазначає Е. Сміт, нація базується на «прадавніх мотивах, уявленнях та ідеалах» [Цит. за: 45, с.16].

Фактично, Традиція є своєрідним «цементом», котрий консолідує націю, і мова тут йде не лише про зв’язок між поколіннями, але й про єднання окремих представників однієї нації. Розглядаючи Традицію у її темпоральному аспекті, ми побачимо, що вона являє собою необхідну умову гармонійного спів-буття, урівнює взавідносини індивідуальної екзистенції та Іншого (Інших, тобто всієї нації); такий підхід, щоправда, тільки імпліцитно, ми можемо простежити у творчості М. Гайдеґґера, особливо, коли він подає оригінальне розуміння народження і смерті. Народження, на думку відомого німецького філософа-екзистенціаліста, є розкриттям Іншого (колишнього) для нового індивідуального тут-буття, в той час як смерть є розкриттям цього тут-буття для Інгого (майбутнього). Чи не найбільш інтимно-органічно таке імпліцитне розуміння темпоральної сутності Традиції Гайдеґґер подає на прикладі онтологічної єдності матері і дитини [Пор.: 53].

Середні віки / Велика французька революція: аксіологічний діапазон націоналістичного традиціоналізму

Виходячи з того, що Традиція значною мірою апелює не просто до «минулого» як абстрактного питання, а, нерідко, до певної історичної епохи, варто з’ясувати, яка саме епоха свідомо чи підсвідомо глорифікувалася в ідеології українського націоналізму. Звісно, можна було б вважати такою епохою ранньомодерну добу із притаманним для неї феноменом козацтва. Апеляція до часів козаччини в націоналістичному дискурсі є дійсно присутньою: насамперед, надзвичайно виразно вона представлена у творчості основопожника модерного українського націоналізму Т. Шевченка, нерідко апелював до козаччини Д. Донцов, з рештою, казацькі часи залишили стійкі архетипи у свідомості усього українського народу. Однак, на нашу думку, для українського націоналізму насамперед є притаманною апеляція до часів Середньовіччя.

На перший погляд, така апеляція є дивною. Справа в тому, що надзвичайно поширеною є думка про націю та націоналізм як виключно модерні явища. Згідно з Н. Бердяєвим, «Національні рухи ХІХ століття глибоко протилежні універсальному духу Середніх віків, котрими володіли ідеї всесвітньої теократії і всесвітньої імперії і котрі не знали націоналізму» [6, с.119], хоч при цьому він все ж чомусь визнає, що, приміром, «душа Франції Середньовіччя і Франції ХІХ ст. – одна і та ж національна душа» [6, с.98] – і дійсно, «історія – парадоксальна і антиномічна» [6, с.119]. Поверхнева контраверсійність Середньовіччя та модерного націоналізму, пояснюється, очевидно, тим, що вже класичним є прив’язання появи нації та націоналізму до Великої французької революції, в опозиції до наслідків котрої і розвивався європейський традиціоналізм. Однак навіть ті автори, котрі протиставляють націоналізм і Середні віки, змушені визнати принаймі факт існування середньовічних націй, як це робить німецький дослідник Йоахім Елерс, котрий говорить про тогочасну «аристократично-клерикальну» націю [45, с.18].

Нашою метою не є спростування тези про відсутність у Середньовіччі націй та націоналізму (цього питання ми торкаємось лише мимохідь), оскільки ідеологи українського націоналізму акцентували свою увагу на інших аспектах тієї доби. Йдеться насамперед про дух даної епохи.

Той світогляд, що його породила, словами Бердяєва, «епоха розкладу інстинктів» [6, с.118], був не здатним надати українській нації необхідну їй силу. Протилежністю було Середньовіччя – час, коли «хоробро боролись друг з другом життєвий ентузіазм германця і християнська зневага до життя», коли «Феодальні сеньойори, в молодому організму котрих бились, немов звірі в клітці, первісні інстинкти, поступово підпорядковували свою неприборкану зоологічну міць аскетичному режиму нової релігії», як про нього говорить Х. Ортега-і-Гассет [51, с.34].

Дух Середніх віків з притаманним для нього віталізмом та динамізмом, з його ідеалізмом, містицизмом та фанатизмом був тим духом, котрий намагалися вдихнути в українців націоналісти – саме такий дух був, на їхню думку, потрібний, щоб надати українській нації наснаги для осягнення власновладства.

Тут варто згадати ще одну думку Ортеги: «Безкультурне життя – це варварство; безжиттєва культура – це візантизм» [51, с.22]. Уникаючи цих крайнощів, українські націоналісти прагнули створити таке суспільство, в котрому б потужна життєвість поєднувалася з культурою обов’язку і дисципліни, діонісійська розкутість не просто обмежувалась аполонівським первнем, а стояла на службі високим ідеалам. Їх приваблював самий дух генези середньовічної цивілізації, коли, згідно з Ю. Вассияном, «Примітивний світ північних варварів зустрів на шляху свого стихійного розгону гідного противника, і ця боєва зустріч, з одного боку, універсальної релігійної ідеї, організаційної традиції та юридичної культури, а з другого – бойового займанського духа, душевної простоти і культурного голоду витворили взаємне обостороннє доповнення, вирівняння» [11, с.477].

Ідеологи українського націоналізму вміли побачити, відчути тугу за силою Середніх віків в творах українських письменників та поетів. Класичним є приклад прочитання Лесі Українки Д. Донцовим. Загалом, Донцов дуже часто звертається до творчості та життєвого шляху Лесі, вбачаючи там приклади виразного ідеалізму, волюнтаризму, романтики, національного візіонізму та відданості традиційним цінностям. Водночас навіть у найсучасніших публікаціях можна знайти тези про матеріалізм Лесі Українки або ж її ненависть до «віджилого і реакційного» [Див.: 52]. На щастя, Донцов бачив у Лесі те, що робило її дійсно національною поетесою – вміння відчути власну націю, в т.ч. і її проблеми та потреби. У своїй праці «Поетка українського Рисорджименто» він пише: «При читанні віршів поетки, в яких дзвенить хворобливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі встають у пам’яті ті далекі часи, коли сторонники Катерини Медичі з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа, роблючи гуґенотам «криваве весілля»... Понурим фанатизмом... не знищимою вірою віє від сих її віршів, як від темних церковних склепінь Флоренції, де спалили Савонаролу...» [23, с.69].

Як бачимо, Донцов міг побачити в Лесі туту за тією «далекою епохою, коли людськість знала страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння й посвяту» [23, с.70], адже «Це ж була мораль Середньовіччя... послух волі Божій, що змушував тисячі хрестоносців кидати майно й родину і гонити на край світу визволяти Гріб Господень... була це кров, проллята тими ж лицарями хреста в Палестині. Екстаза аскета і звеличення героїчних імпульсів людської природи...» [26, с.31].

Характерною рисою Середніх віків було пов’язане з містичним світовідчуттям особливе усвідомлення наявності зла та його постійного протистояння з добром. Можливо саме тому в ті часи мали значне поширення єресі маніхейського характеру – ділячи буття на добро і зло, люди не знаходили в собі сили здійснити ґрунтовний аналіз і спрощували проблему до протистояння духу і матерії. Є. Маланюк зробив з цього приводу чудове зауваження: «Вік освіти і демократії кпив з існування нечистих сил і страшив темнотою «темного» середньовіччя», натомість «Середньовіччя («темне») – це було розбудження свідомості всього цього. Тоді люди бачили Зло, що втілювалося, ХІХ ст. – нічого не бачило, заколисане Оффенбахами й Фоєрбахами. Тепер знову бачимо (пунктир наш. – авт.)» [46, c.63]. Націоналізму імпонувало таке розуміння зла, адже він кидав сміливий виклик іноземним окупантам та вітчизняним колаборантам, угодовцям та опортуністам, кидав виклик ідеологіям, ворожим християнству та існуванню української нації. Наснагу для такого сміливого виклику він знаходив у притаманному для Середніх віків метафізичному розумінні зла, в пафосі боротьби, від якої відвіювало апокаліптичністю «останньої битви». Звідси походить і надзвичайна категоричність та принциповість українських націоналістів.

Націоналісти вважали, що протистоять духові добі, характерним для котрої були «...шал забави і злочину, заник всякої дисципліни і респекту до якогось ідеалу, знецінення всього високого й шляхетного, бездушність ошалілої або обернутої в рабство маси» (Д. Донцов) [22, с.25]. Вони бачили, що «Океан тьми, океан зла затоплює поверхню планети», що «Чорні хвилі поглинають держави, країни, міста» і лише «села світяться свічечкою молитви...», що «В цім мороці зла церква – єдиний корабель» (Є. Маланюк) [46, с.87]. Вони також розуміли, що в сучасному світі, на відміну від Середньовіччя, панує атеїзм, матеріалізм, раціоналізм та прагматизм – «Тому такий апокаліптично-голготський характер має ця доба. – зазначає Маланюк. – Всі сили матерії (косність, зло, секуляризована держава, «розум владний без віри основ» (Франко), ц. т. розум люциферський, той, що напродукував машини і нині «розбив атом»), направлені на знищення Святого Духа в людині і обернення людини – назад – в глину і порох, з яких колись Творець, «вдихнувши дихання Життя» (про що завше забувають), ц. т. дух Духа Святого, створив Людину» [46, с.84].

На запитання «Де ж вихід?» відповідь була проста і лаконічна – «Готика» [46, с.63]. Той «новий світогляд», про який писав Донцов, значною мірою був поверненням до світогляду старого, традиційного. Однак це було далеко не поклонінням мощам давно померлого святого, а його (цього святого) воскресінням. «Революція, яка здетронізувала святих позитивізму» мала не утопічно-футуристичний характер, а, в першу чергу, готувала ґрунт для відродження органічності життя людини і суспільства, повернення до традиційних цінностей, але не як до по-візантійському мервих канонів та догм, а як до сповнених віталістичним еросом імперативів. Можна сказати, що гаслом націоналістичного традиціоналізму було не так «Вперед у минуле!», як «Із духом минулого – вперед!».

Останнє гасло червоною ниткою проходить через увесь націоналістичний дискурс, особливо – через творчість Донцова. Щоб отримати перемогу, українці, на думку Донцова, мусять повернутися до духу Середніх віків і здвигнути «храм і цитаделю перемоги ідеалізму над матеріалізмом, Духа над плоттю, віри над раціоналізмом». Щоб зробити це, необхідно мати відповідну природу: «той храм і ту цитаделю здвигнуть не «прогресисти», «марксисти», «демократи» чи інші руїнники нашої традиції і нашої місії, а... нові лицарі духа і меча. Новий Орден воїнів і аскетів, вірних заповітам не чужих, але власних традицій» [26, с.38-39].

Як бачимо, Д. Донцов закликав наслідувати приклад середньовічної еліти, військово-політичної та духовно-інтелектуальної аристократії хреста і меча. Йому імпонували «постаті Володимирів і Ярославів, що збили докупи імперію, надали їй спільну загальну печать одної високої культури й віками боронили її від кочовиків», його захоплювали «Антоній та Феодосій, що уцивілізували «живучі звіринським обичаєм» племена, що рознесли релігійну і взагалі духовну культуру старого Києва далеко поза межі держави» [20, с.69]. Всі вони – це «люди особливого типу, особливої вдачі. Це – фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштайна, Вільгельма Оранського...» [20, с.143]. Ідеалом борця за незалежність у Донцова є «середньовічний лицар, який уважав себе негідним ласкавого погляду своєї дами, коли не міг покласти їй до ніг бодай кількох трупів зухвальців, які сумнівалися в красі і чеснотах його обраниці», оскільки «Хто любить свою правду, мусить її боронити» [26, с.28].

Модерний український націоналізм визнавав доцільність ієрархічного устрою суспільства, адже, як підкреслює Д. Донцов, існує «різниця ментальности... двох рас, каст, внутрі одної і тої самої нації» [20, с.79]. Різниця між цими кастами є настільки великою, як між між рослиною та хижаком. Донцов критикує вдачу простолюдина: «Для людини вегетативної... добре те, що ніжне й погідне, зле те, що шорстке й терпке. В цій культурі ідеалізована вегетативна підстава існування. […] В нехіті людини рослинної культури до «номада» проглядає нехіть інертної матерії до «насильницьких» пальців різьбяря, який, не зважаючи на дрібні вигоди чи невигоди, ліпить з пасивної глини вимріяну прекрасну, гармонійну фігуру» [20, с.85]. З цієї цитати дуже добре видно, що Донцов вбачав в аристократії насамперед жертовний формотворчий елемент – звідси й увесь позитив пропагованого Донцовим «творчого насильства».



<< предыдущая страница   следующая страница >>