asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

Хутро


Клімат України, як відомо, досить суворий і теплий одяг нашому населенню завжди був по­трібний не менше як на шість, а то й на сім місяців у році. Ось чому в Україні хутро зав­жди було найулюбленішим матеріялом для ви­готовлення верхнього теплого одягу, як для чо­ловіків, так і для жінок. Колись наші предки вживали для одягу хутро з диких, і свійських тварин. З свійських найбільше використову­вались вівці, а з диких — ведмеді, лисиці та вовки, а на узгір'ї карпатських гір олені. Тепер здебільшого кожухи шиють з овечих шкір і тільки вельми заможні люди мають кожухи з лисиці. Вовки, ведмеді та олені вже рідко зу­стрічаються в українських лісах, а тому й не диво, що кожухи з хутра цих тварин стали ве­ликою рідкістю. На оздобу теплого верхнього одягу завжди використовувались хутра дрібних диких тварин, як ось куниць, соболів, горно­стаїв, бобрів та білок.

З старих літературних пам'яток відомо, що вже в ІХ-ХІІ століттях слов'янські племена платили данину своїм і чужим князям куничим і білячим хутром. Так, з Лаврентіївського літо­пису довідуємося, що хозари брали з полян, сіверян та в'ятичів по білячій хутрині з двору, а варяги брали з дерев'ян по одній чорній ку­ниці. Наша княгиня Ольга теж наказала дере-в'янам платити їй данину хутром. У тому ж лі­тописі говориться, що Ігор, Ольга і Святополк, коли сідали на княжий стіл, то роздавали хут­ряний одяг і шкіри куниць своїм дружинникам. Автор “Слова о полку Ігоревім”, що жив у XII-му столітті, нарікаючи на руських князів, пи­сав:

^ А князі самі собі крамолу кували,

а погание самі з побідами рискаючи по руській землі,

данину взимали: зо всякого двора, білку”.
У тій же старокняжій поемі, Ярославна, пла­чучи на путивлівській стіні, примовляє:

^ Полечу я зузулею по Дунаю,

омочу рукав бобровий у Каял-ріку...”

З стародавньої народньої творчости довідує­мось, що в стародавній Україні кількістю хутра та хутряного одягу визначалося багатство гос­подаря. В одній колядці співається:
^ В тебе шуби соболеві,

Горностаї королеві...
А в галицькій щедрівці говориться про те, як багата ґаздиня, відправляючи свою челядь на лови, наказує їй:

^ Тур-оленя вбийте,

Роги зшибите, шубу здійміте,

Ой, принесіте та повісте,

Та повісьте в новій світлиці,

В новій світлиці та на стіночці,

Все ж то-то буде, гей, ґаздиночці.
І це, як видко із змісту щедрівки, є найбагат-ший подарунок ґаздині від її челяді.

У Лаврентіївському літописі під роком 1068-м читаємо таке: “Дворь жь княжь розграбиша, безчисленое множьство злата й сребра, кунами й бтЬлью ...” Як бачимо, в стародавній Україні-Русі хутро розцінювалось на рівні з сріблом і золотом.

Про стародавніх чинбарів та кожем'яків має­мо багато згадок у народніх казках та перека­зах. Найстарша та, мабуть, і найцікавіша з цих казок е казка про Кирила Кожем'яку; тут Ко-жем'яка змальований як народній багатир-силач, бож “він шкіри м'яв, а тому й багато си­ли мав ... а сили мав так багато, що й лютого змія поборов таки того, що жив під Києвом та людей хапав”. Саме тому, що такому важливо­му героєві народньої казки приписується ремес­ло кожем'яки, ми можемо бачити, яке велике значення в стародавньому побуті мав одяг з ви­чинених шкір.

Весільні вінки
В українському народньому весіллі вінок ві­діграє ту ж ролю, яку в інших народів відіграє біле покривало: “фата” по-московському, чії “вельон” по-польському. Це покривало' повинно було охороняти “молоду” від “поганого ока”. У нашому звичаї цю ролю виконує вінок з “хре" щатим барвінком”, символом тривалого кохан­ня.

Напередодні весілля у “Дівич вечір” дівчата сходяться на останню вечірку до хати “моло­дої”. Там вони співають ритуальних пісень, ви­плітаючи весільні вінки. Першою, від іменй “молодої”, (сама “молода” на весіллі не співає) співає старша дружка:

^

Вийте, дівоньки, собі й мені


Собі звийте з рути-м'яти,

Мені звийте з барвіночку...
Зелений барвінок — символ тривалого кохан­ня. Навіть куповані на базарі “київські вінки” перевивалися зеленим барвінком.

Приступаючи до плетення вінка для “моло­дої”, дружки хором випрошують благословення.

^ В долину, дівчата, в долину

По червоную калину,

По хрещатий барвінок, —

Молодій” на вінок...

Із руточки — дві квіточки,

Благослови, Боже,

І отець, і мати, —

Будемо вінок зачинати!..
На західніх землях України, в'ючи весільні вінки, дівчата співають:
^ Щаслива Маруся в Бога,

Стояли янголи у порога,

Просили панянок, просили,

Щоб їй віночок ізвили ...
Коли “молода” вперше кладе на голову ве­сільний вінок, тоді дружки співають:

^ Ой, чи вогонь, чи полумен палає,

Чи на Марусі золотий вінець сяє?

А на неї і матінка зглядае:

Ой, не зглядай, моя матінко, на мене —

Не сходила я кращого вінка у тебе.

Ой, не рік — не два, як ся Івась залицяв,

Ой, він мені золотий вінок обіцяв ...”

Пригадуючи чарівну красу весільних вішав, я неодин раз ставив перед собою питання: що примушує наших дівчат нехтувати своїм, кра­щим, а перехоплювати чуже, гірше? Я маю на увазі той сумний факт, що наші дівчата, беру­чи шлюб, нехтують традиційний український вінок і напинають собі на голову чужі, зовсім не наші “вельон”, чи “фату” — шматок білої про­зорої тканини! На превеликий жаль, найбільше захоплюються наші дівчата “вельонами” тут на еміґрації, де навпаки треба шанувати звичаї свого народу.
Вінки з пташиного пір'я
Колись в Україні, крім вінків з живих кві­тів, дівчата плели собі вінки з пташиного пір'я. Найкращим пір'ям для вінка е пав'яче пір'я. В одній старовинній колядці ми знаходимо такі слова:

^ По горі-горі павоньки ходять . . .

За ними йшла ґречная панна ...

Ой, ходить, ходить — пір'ячко збирає ...

Віночок вине, на голову кладе.

Очевидно і весільні вінки в стародавній Ук­раїні плелися з пір'я. В одній з весільних пісень на Київщині дружки співають:

^ Летів горностай через став,

Золотії пір'ячка попускав;

Та підіть, дружечки, позбирайте,

Марусі віночок звивайте ...

Дівчата на Бойківщині ще й досі вплітають до вінків з квітів пав'яче пір'я. У Старобіль-ському повіті на Харківщині молодиці застром­люють пав'яче пір'я під хустку навколо свого обличчя.

Дівоче намисто

Паничі —

Дукачів,

А поповичі з міста

Навезли намиста...

Т. Шевченко

Звичай оздоблювати жіночу шию можна про­стежити ще з доісторичних часів. Вже в моги­лах зі спаленими трупами, що стосуються до т. зв. доримської епохи, в місцях, які були за­селені слов'янами, археологи знаходять метале­ві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окре­мих намистин, або й цілих разків. Одна з та­ких знахідок трапилася Хвойкові поблизу Киє­ва, а це свідчить про те, що жінки і дочки на­ших предків уже в той час носили намисто.

В староукраїнських літературних пам'ятках намисто під назвою “бисьрг” або “биср'ь” зустрі­чається вже в Х-му столітті. На території на­шої батьківщини в похованнях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті на­мистини виготовлялися з прозорого скла, на по­верхню клали срібну або золоту платівку, а по­тім знову заливали скляною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений у княжій Україні-Русі. Бурштинові намистини також не були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки на побережжі Балтійського моря, а і в середній течії Дніпра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще металеві, характеристичні для Волині, Київщини та Галичини, — це т. зв. намистини минського типу, що мають вигляд малинових ягід.

В археологічних знахідках серед намиста час­то трапляються нанизані на нитку маленькі ра­ковинки типу “Сургеа ліопеіа” і “Сургеа рап-Огегіпа”, що були в той час предметом торгів­лі. Це ще, між іншим, свідчить про те, що кня­жа Україна-Русь мала торговельний зв'язок з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Індійського океану.

Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні матеріяли для намиста були в той час коштовною річчю і для широких мас населення були недоступні. Та навколишня природа, така багата і різноманітна в Україні, давала багато доброго матеріялу для намиста сільського на­селення; гарні овочеві коробочки, зерна, кісточ­ки ягід, або й самі ягоди — це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцульщині дів­чата й молодиці ще й тепер носять намисто з овочевих коробочок рослини клокічки. Восени по всій Україні діти, бавля­чись, роблять собі червоне намисто з ягід шип­шини, чи свербиусу.

За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в дочок козацької старшини та шлях­ти не бракувало й перлів. В описі майна пол­ковника Перехреста в році 1705-му записано біля двох фунтів “жемчугу” — перлів4). Це крім коралів та всіх інших видів намиста. Тож: не дарма, що, згадуючи ті часи, збідніле тепер на­селення України, каже: “Були коралі та піш­ли далі, були перли та ся стерли!”

Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаночках:

^ Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі,

Питається богацький син, чи маю коралі.

Або:

Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,

Думав тобі на Рахмана коралі купити.

По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою “доброго намиста” вважаються ве­ликою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про “добре намисто”, як ось:
^ У доброму намистечку

В садочку гуляє ...
Або:

Ой, надіну я сережки

І добре намисто ...

Було колись поширене в нас і гарне гранато­ве намисто, що пізніше замінилося скляним на-подоблгованням природної Гранатової барви.

Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Геть­манщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круг­лі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки.

В будні дні при роботі дівчата одягають не багато намиста, бо бояться, що нитка розірветь­ся і не тільки пропаде намисто, від цього вели­ка шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бож за народнім віруванням розсипане намис­то накликає біду. Про це згадується і в народ-ніх піснях:

^ Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,

Сумна вона, невесела — коралі згубила.

Коралики утонули, а хусточка плавле,

Ходить дівка попід воду, білі руки ломле.
Про це ж саме і в Т. Шевченка:

Уночи,

Ходячи,

Намисто згубила .. .
Але зовсім без намиста бути дівчатам не мож­на і в будень, бо існує повір'я, що намисто обе­рігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї.

Колись бувало в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, “щоб берегли від злої напасти”. В неділю або в свято, йдучи до цер­кви, в сусіднє село, чи до міста, дівчата колись

рясно оздоблювали себе намистом. Про це спі­вається і в пісні:
^ Якби мені, мамо, намисто,

То пішла б я завтра на місто.
Із стародавніх часів на Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівча­там намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:
^ Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,

Купить мені коралики двадцять штири шнурки..
Серед народніх приповідок про намисто е такі:
Тряси мене, парубче, щоб намисто бряжчало”,
“Намисто — не тісто, в печі не спечеш” — мовляв, треба купити за гроші.

Намисто в Україні тепер, як і колись, слу­жить оздобою не тільки дівчат, а й молодих за­міжніх жінок; лише бабусі, якщо й носять на-' мисто, то дуже небагато — один, два разочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж: і молодиці навпаки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться пошаною у свого чоловіка. Про це знаходимо в Т. Шевченка:

А жіночку свою любив —

І Господи єдиний!

Як те паня, як ту дитину,

У намистечках водив.

^ ОЙ, ХУСТИНА, ХУСТИНОЧКА!...

Хустина в побуті

Ой, хустина, хустиночка!

Мережена, шита...
Т. Г. Шевченко

Дівчатам належиться ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Стужа взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою.

На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навкісь трикутником і обмотують її нав­коло голови, а тім'я залишають відкритим, “щоб волосся видко ...” З лівого боку до хустки при­шпилюється квітка рожі або гілочка зеленого барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то так нею закутуються, як молодощі.

На Правобережжі хусткою дівчата користу­ються лише у випадку крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом, і зимою обгорта­ють нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині, з-під хустки повинна визирати коса.

У галицьких селах, понад річкою Опір, ще й досі збереглося старослов'янське дівоче вкрит­тя голови — луб'яний віночок, обгорнений хуст­кою, а зверху покритий білою прозорою ткани­ною, ніби денце шапки. З-під вінка на спинуспускаються кілька кольорових стрічок та во­лосся, заплетене у дві коси.

На всьому півдні України, в степах, де неми­лосердно пече сонце і “запалює” обличчя, дів­чата, боронячись від “запалу”, замотуються бі­лою хусткою так, що ледве визирають очі.

На Херсонщині, під час роботи, і дівчата, і молодиці “вив'язуються” білими хустками. Цей звичай, імовірно, запозичений від сусідів.
^ Жіноча сорочка
Жіноча сорочка належить до найстаршої оде­жі наших предків. Можна припускати, що закняжих часів на Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. У південних сло­в'ян ще й тепер можна бачити жінок у такому одязі. На пам'ятнику в Адамкліссі4) жінки “вар>-варів” зображені в довгій, підперезаній сорочці, що біля шиї мас багато дрібних складок. Ті со­рочки зі складками дуже подібні на лемківські та бойківські сорочки, що існують і понині.

За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і су­часні жіночі сорочки Київщини та всього Ліво" бережжя. Про це ми знаємо не тільки з малюн­ків Ріґельмана, а й з окремих експонатів соро­чок, що збереглися ще й до наших днів. Ті рід­кісні екземпляри жіночих сорочок козацького періоду потрапили разом з нами і на еміґра-цію. Наприклад, у Німеччині на виставці на-роднього мистецтва (м. Авґсрубґ, липень 1945) серед виставлених експонатів були дві жіночі сорочки: одна з них мала вже понад сто п'ят­десят років, а друга трохи менше. “Старша” со­рочка була вишита намиттям чорними і черво­ними нитками. Рослинний орнамент на поликах нагадував квітку соняшника з навколишнім ли­стям. “Молодша” була вишита тими де кольо­рами, але вже “зірочками”, що теж нагадували стилізовані квіти.



<< предыдущая страница   следующая страница >>