asyan.org
добавить свой файл
  1 2

Серед ночі вартовий побудив усіх. Всередині замку, помітно було з вікон, горіло світло, доносилися голоси людей, грали музики — чутно було аж тут. Що там творилося — козаки так і не дізналися. На ранок все вгамувалося, знову замок виглядав ніби вмерлим.

Друга спроба вдертися у замок закінчилася ще гірше. Один з козаків, котрому не раз уже доводилося, зачепивши мотузку за гострі зубці стін, забиратися на замкові мури, поліз так саме по мотузці вгору, без напруги дістався до вікна…

Ледь зазирнувши туди, він закричав, як божевільний, відсахнувся. Тут мотузка обірвалася, козак упав і розбився насмерть.

Так нічого й не дізнавшись і не взявши жодних трофеїв, довелося їм їхати геть, забувши дорогу до того клятого замку…

Чимало подібних історій, страшних і не дуже, Іван Зелезим чув за своє життя. Однак зараз щось йому підказало: шукай те місце!

Розпитувати кобзаря виявилося вправою марною — той і не очікував, що його оповідка справить враження на одного зі слухачів, що цей бувалий козак сприйме усе на віру, що він мало не потягне кобзаря, щоб той показував шлях. Одне слово, збагнувши, що кобзарю нічого більше не відомо, Іван змушений був шукати дорогу до чорнобильського замку сам.

І одного дня, забувши за цими пошуками про все: про дім, про друзів, про друзів, про ворогів і про срібло та золото — Іван побачив те, що шукав. Те, що шукав, ще не знаючи, навіщо…

Що ховалося там, за холодними стінами неприступної твердині, що побачив сміливець-козак у вікні?.. Ліс навколо осінь пофарбувала у колір лисячого хвоста, ранки переважно залишали по собі сліди інею, а дні в'язли у задумливості туманів… На облогу замку Іван не мав ані часу, ані бажання; він покружляв довкола та, не знайшовши іншого входу, знов прийшов до тієї єдиної брами, котру пробити, як казали, неможливо.

Срібло та золото…

Два ключі — котрий обрати. Іван тримав у руках обидва. Німець казав, що це — ключі від долі. Німець, щоправда, зауважив...

Але хто обере срібло замість золота! Іван заховав срібного ключа до сумки, узяв золотий ключ і підступив до замку.

Хоч і пам'ятав, як німець зауважив, що іноді срібло буває дорожче золота.

Ледь він торкнувся ключем дверей, ті наче зовсім зникли. Іван увійшов туди.

— Ти прийшов, мій господарю!

Молода жінка вибігла назустріч Іванові, кинулася обіймати його. Красуня з волоссям, ніби з щирого золота, а вбрана, як князівна…

— Ти прийшов, а я так довго тебе чекала! — шепотіла вона, притулившись до його грудей. — Я чекала, я вірила, що ти прийдеш!

Її врода та пестощі засліпили б кого завгодно; Іван умить забув усе, що залишив у світі…

— Я чекала тебе й дочекалася! Грайте, музики! Ходімо, мій володарю… Сьогодні наше весілля.

— Я тільки коня…

— Хіба панське те діло! Гей, слуги, чули?.. — ледь вона сказала, слуги кинулися виконувати. — Тобі, мій пане, буде інша робота, але то — вночі, а зараз — гуляймо! Гості зачекалися, все питали, чи прийдеш ти, чи ні…

Гості вже сиділи, жодного з них Іван не знав, але всі, як один, одразу впізнали його.

— Пане Іване! За твоє здоров'я ми вип'ємо стоячи — ти герой!

Наїдки та наливки слуги тільки встигали підносити, музики грали безперервно, гості пили, їли, танцювали. Красуня, у котрої Іван ще не встиг спитати, як її звуть, потягла нареченого танцювати; танці були якісь незвичайні, таких Іван ще не бачив.

День і ніч.

День і ніч гуляли вони; а далеко за північ лягли спати. поринувши у шовки та любощі княгині, Іван так і не спитав її імені…

Три дня та три ночі минуло так.

На ранок після третьої ночі Іван втік, поки молода дружина спала, та поїхав геть — десь там його побратими кров проливають, а він…
Три роки лилася кров на Вкраїні, наче вино на Івановому весіллі. Три роки без Івана Зелезима воювало козацтво, три роки минули за ті три дні, що провів він у чарівному замку під Чорнобилем…

— Де ти тинявся, Іване? Без тебе не можемо з ляхами впоратися…

І одразу з весілля потрапив Іван прямісінько на Берестецьке поле, в криваву багнюку, під ляські клинки та татарські стріли в спину… Ледве він уцілив тоді, уцілив лише, щоб випити гірку чашу поразки.

А потім…

Потім Іван повернувся до чорнобильського замку, постояв під брамою, вагаючись… вирішив, згадавши, що німець казав про іншу долю, спробувати другого ключа — срібного.

Вхід до замку відкрився так само легко, як і від золотого ключа.

Всередині було тихо…

Музики не грали, гості не гомоніли весело, ніхто не вибіг на зустріч Іванові. Тихо, темно та холодно було тут. Скрізь лежали людські кістки й черепи…

Ось ці, певно, музики, а он там на горі — кістки гостей, так і лежали, як сиділи, за столом… Слуги, що від них лишилося, валялися скрізь… Собачі скелети траплялися…

Повсюди в кістяках траплялися стріли, схожі на татарські, але декого з мерців — видно було — зарубали невідомі нападники. Коли це сталося?

Невже за той короткий час, що Іван був на війні? А чи сотні років тому?

Його княгиня була там, де він залишив її. Кістяк лежав на зотлілих від часу шовкових простирадлах та перинах. Хто й коли убив її?..

Іван вибіг з мертвого замку, стрибнув на коня, та скакав щодуху ледь не до самого Чорнобиля, не маючи сили озирнутися.

Він уже не думав про те, що має в запасі золотого ключа, та, що зможе повернути веселе життя, скориставшись золотом своєї долі.

Срібло та золото… Хитрий німець, не казав усієї правди! Повернутися на «весілля» гуляти. Пити, забувши про все. лежати в ліжку з красунею, насправді невідомо скільки літ вже загиблою… Іван вирішив, що правду казали друзі — не варто було зв'язуватися з тим чаклуном-німцем, і що щастя не принесе. Тепер він закинув обидва ключі у річку, вода їх поглинула, навіки сховавши срібло та золото на дні.

Далі Іван їхав повільно, бо не знав куди. Війна закінчилася, а ляхи вже майже перемогли, гетьман улещував московських послів… Все скінчилося, брате Іване, а замок той насправді повен мерців, котрих убили років триста тому татари…

Куди їхати козакові, хіба на Січ…

По дорозі Іван зустрів супутника. Козак козака завжди впізнає. Поїхали разом, за розмовою дорога коротшою стає, відома річ.

— Бачу, ти давно не був удома?

— Так, три роки… — відповів Іван.

Василь — так звали козака — не розпитував, що й де; він вирішив, що три роки під час війни можна відбути лише в полоні, а розводитися про полон серед козаків не заведено було.

— Тепер у нас по новому все, — повідомив Василь. — Сам побачиш!

Все було по новому…

Як дізнався зі слів супутника Іван, за останні три роки війна успішно закінчилася, Речі Посполитої більше не існувало — на його місці картографи малювали тепер Польське королівство, Литовське князівство та Роксоланію — державу від Чорного моря до Двини. Після битви під Кросном поляки більше не ризикували йти проти козацького війська, а Литва розірвала унію, тож за угодою про вічний мир усі наші землі — і Поділля, і Волинь, і Біла Русь, і Галичина, Київ і вся козацька Україна — були визнані самостійною державою зі столицею в Києві… Одразу після цього Курляндія й собі уклала унію з Роксоланією.

— А Нова Січ тепер на Перекопі, в Орській фортеці, — розповідав Василь, — а на Хортиці, де Стара Січ, лише вишкіл молодих козаків.

В Києві щороку збиралося Віче, наче той Сейм у колишній Річі Посполитій…

— Так, — зітхав Іван, — багато чого тут змінилося…

Схоже було, він потрапив до іншого світу… Що говорив німець Йоахім про дві долі? Дві долі — срібло та золото. Два шляхи, а в перетині — той замок у чорнобильському лісі. Хтось вибере срібло, хтось золото, а декому вдається, вагаючись, спочатку спробувати однієї долі, згодом другої. Та обирати доводиться все одно, а обравши — мусиш іти цим шляхом до кінця.







<< предыдущая страница