asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

Вимога, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі (п. 1 ч. 1 ст. 96)

Поняття та характеристика письмової форми правочину регламентується нормами Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Суди по-різному розуміють зміст поняття «правочин, вчинений у письмовій формі». Деякі суди помилково вважають достатнім доказом наявності правочину будь-які письмові дані про наявність богу.

Правильною вбачається практика тих судів, що, передусім, вимагають надання заявником власне договору, підписаного сторонами.

Слід зазначити, що захист прав кредитора за нотаріально посвідченими договорами може здійснюватися на підставі судового наказу та на підставі нотаріального напису. Право вибору порядку стягнення у таких випадках належить стягувачу.

Матеріали узагальнення свідчать, що переважну більшість справ з підстав п. 1 ч. 1 ст. 96 ЦПК складають справи щодо видачі судових наказів про стягнення грошових коштів за такими категоріями: заяви банків про стягнення з фізичних осіб боргу за кредитними договорами; заяви фізичних осіб щодо наданої ними іншим особам у позику грошових коштів за письмовим договором (як правило, позики); заяви щодо стягнення заборгованості за надані комунальні послуги, електропостачання, газопостачання, послуги зв’язку, оренду землі тощо.

Заяви банків про стягнення з фізичних осіб боргу за кредитними договорами

Неоднаковою є практика судів щодо визначення безспірності вимог заявника, що ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі, у випадку, коли йдеться про стягнення не лише суми боргу, але й неустойки, процентів, комісії, збитків, спричинених порушенням боргового зобов’язання.

Керуючись ч. 3 ст. 551 ЦК щодо розміру неустойки, згідно з якою розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, деякі суди вважають, що суду належить вивчити обставини справи, щоб зробити висновок щодо належності розміру неустойки, а отже, наявність умови про неустойку завжди передбачає спір про право. Причому трапляються випадки, коли один і той самий суд вирішує справи цієї категорії по-різному.

Так, у провадженні Баранівського районного суду Житомирської області перебувають справи за заявами кредитної спілки «Аккорд», які вирішені по-різному. Зокрема, у червні 2007 р. судом відмовлено у прийнятті заяви про стягнення суми боргу та неустойки з І., у той час як у травні 2007 р. було видано судовий наказ за вимогою того ж стягувача про стягнення суми боргу та неустойки з М.

При цьому, як випливає з матеріалів узагальнення, у переважній більшості випадків боржники не оскаржують судові накази, видані за такими вимогами.

Вбачається, що положення ЦК щодо неустойки належить розуміти таким чином, що зміна розміру неустойки, передбаченої договором, є винятком із загального правила і можлива лише за наявності відповідної вимоги з боку боржника. Адже дійсний і неоспорений договір є актом волевиявлення сторін, що підтверджує їх згоду виконувати умови, які вони для себе передбачили. Тому у випадку розгляду безспірної вимоги з договору, який містить умову про неустойку, коли неустойка належним чином обчислена, про що свідчать додані до заяви документи, суд не повинен відмовляти стягувачу у видачі судового наказу. Аналогічно слід вирішувати питання стосовно стягнення процентів та комісії.

Коли ж заявником порушується питання про стягнення штрафних санкцій, процентів, збитків, що не випливають з договору, то ця сума з боржником не погоджується, залежить від багатьох складових, які в наказному провадженні не можуть бути досліджені, а отже, вона є спірною.

Заяви фізичних осіб щодо наданої ними іншим особами у позику грошових коштів за письмовим договором (як правило, позики)

Правомірними є звернення громадян із заявами про видачу судового наказу про повернення суми боргу за письмовим договором позики.

При розгляді судами справ цієї категорії виникають питання спірності або безспірності обсягу штрафних санкцій. Вбачається, що в цьому разі судам слід дотримуватися того ж підходу, що й при розгляді заяви банків про стягнення боргів за кредитними договорами.

Заяви щодо стягнення заборгованості за надані комунальні послуги, електропостачання, газопостачання, послуги зв’язку, плату за оренду землі тощо

Практика судів щодо справ цієї категорії є неоднаковою через різну практику при укладанні договорів комунальних господарств про надання комунальних послуг, послуг з водо- та теплопостачання тощо. Здебільшого суди видають судові накази зі сплати заборгованості за послуги такого роду.

Трапляються випадки, коли власник (наймач) квартири або будинку фактично проживає у квартирі або будинку, споживає послуги з тепло-, водопостачання, водовідведення тощо, але письмового договору з ним постачальники цих послуг не укладали. Фактично заборгованість утворюється, але її не можна вважати такою, що ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі. Її розміри та підстави виникнення повинні встановлюватися судом у позовному провадженні. Тому суди в таких випадках правильно відмовляють у видачі судового наказу.

Так, ухвалою Новокаховського міського суду Херсонської області від 2 березня 2007 р. було відмовлено у прийнятті заяви про видачу судового наказу про стягнення з Н. заборгованості з оплати послуг з водопостачання та водовідведення на тій підставі, що між стягувачем і боржником не було укладено договір, а наявний особовий рахунок абонента суд не розцінює як правочин, що вчинений у письмовій формі.

Однак суди часто роблять висновок про те, що сам факт надання комунальними підприємствами комунальних послуг і споживання їх наймачем чи власником житла свідчить про те, що сторони перебувають в договірних відносинах.

Так, Ясинуватським міськрайонним судом Донецької 25 жовтня 2006 р. було видано судовий наказ за заявою Обласного комунального підприємства Донецьктеплокомуненерго» про стягнення з Д. заборгованості з теплопостачання. На підтвердження вимог стягувачем були надані особовий рахунок боржника, довідка про склад сім’ї, відомість про надання послуг з даними про оплату. Письмовий договір про надання послуг наданий не був.

Такий підхід не є обґрунтованим, адже основною підставою, що дає змогу розглядати аналогічні справи у наказному провадженні, є наявність належним чином укладеного і підписаного сторонами письмового договору.

Іноді суди вважають спірними вимоги, що випливають з договорів надання комунальних послуг, на тій підставі, що договори чітко не встановлюють фіксовані суми щомісячної оплати, а квитанції, що містять суми оплати, сторонами не підписуються, і тому не можуть розцінюватися як правочин, вчинений у письмовій формі.

Наприклад, Карлівський районний суд Полтавської області ухвалою від 14 березня 2007 р. відмовив у прийнятті заяви виробничого підприємства по експлуатації житла «Надія» про видачу судового наказу щодо стягнення заборгованості з квартплати з М.Д. та М.І. на тій підставі, що з поданого договору про утримання будинку та прибудинкової території, доданого до заяви, вбачається, що в його положеннях чітко не визначено та не зафіксовано щомісячну суму плати за послуги, а також суму заборгованості загалом.

Видається, що така практика є помилковою. Адже, наприклад, Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630) передбачено, що плата за надані послуги вноситься споживачем відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції тощо) або відповідно до умов договору на встановлення засобів обліку. Розмір тарифів на послуги та їх загальна вартість передбачаються типовим договором Про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, зразок якого також встановлений вказаними Правилами. Аналогічні системи оплати послуг з електропостачання, утримання будинків та прибудинкових ділянок встановлено низкою інших підзаконних актів. Отже, за наявності письмового договору і доказів виникнення боргу та його розмірів суди повинні видавати судові накази.

Іноді у судів виникають питання щодо майнових зобов’язань членів сім’ї наймача, що є стороною письмового договору про надання комунальних послуг та послуг зв’язку. Адже за статтями 64, 68 Житлового кодексу України повнолітні члені сім’ї наймача несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають з договору найму, в тому числі з оплати комунальних послуг. Як правило, стягувачі у заявах просять стягнути заборгованість з боржника, що є стороною письмового договору про надання комунальних та інших послуг, не зазначаючи повнолітніх членів сім’ї наймача. У деяких судів виникають питання про правомірність звернення стягнення лише на особу наймача, що підписав договір, або на всіх солідарних боржників.

Наприклад, Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області ухвалою від 26 січня 2006 р. відмовив у прийнятті заяви Переяслав-Хмельницького комунального підприємства теплових мереж «Переяслав-Хмельницьктепломережа» про видачу судового наказу про стягнення солідарно з Василенка В.В., Василенко В.М. та Василенко В.В. боргу за теплопостачання згідно з договором про реструктуризацію боргу, який боржники не виконали. Обґрунтовуючи відмову, суд зазначив, що договір про реструктуризацію боргу не укладався з Василенком В.В та Василенко В.В., а лише з Василенко В.М.

Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Однак з урахуванням тих обставин, що вимоги, за якими видаються судові накази, мають бути безспірними, і що наказне провадження є спрощеним порядком розгляду справи, що не передбачає повідомлення сторін та залучення заінтересованих осіб, у випадку стягнення у наказному провадженні заборгованості з солідарних боржників, воно може бути звернено лише на того з боржників, з яким укладено письмовий договір.

Трапляються випадки неоднакового розгляду судами у наказному провадженні справ за зазначеною вимогою, коли йдеться про стягнення, крім основної суми боргу, штрафних санкцій (як правило, за послуги мобільного зв’язку).

Так, Дарницьким районним судом м. Києва 27 січня 2006 р. видано судовий наказ за заявою ВАТ «Український мобільний зв’язок» до С. про стягнення заборгованості та штрафних санкцій. Заява про скасування цього наказу не подавалася.

Вбачається правильним підхід, згідно з яким суди вправі видавати судові накази щодо стягнення штрафних санкцій у випадку, якщо такі санкції передбачені умовами договору та їх обчислення є достовірними.

Суди також розглядають інші категорії справ, що випливають з правочину, вчиненого у письмовій формі (наприклад, з договорів поруки, оренди, купівлі-продажу товарів у кредит та з розстрочкою платежу тощо).

У разі, коли подано заяву про видачу судового наказу про стягнення боргу на підставі письмового правочину, який підлягав нотаріальному засвідченню або державній реєстрації, і ця форма не була дотримана, суду слід відмовляти у прийнятті таких заяв, керуючись положеннями п. 2 ч. 1 ст. 100 ЦПК, оскільки з них випливає спір про право.

Вимоги про витребування майна на підставі судового наказу є нечисленними.

Наприклад, Конотопський міськрайонний суд Сумської області видав судовий наказ від 14 лютого 2007 р. про присудження кредитній спілці «Єзуч» автомобіля ГАЗ 311 за договором застави.

При поданні заяв про стягнення з боржника майна у деяких судів виникає питання щодо оцінки вартості такого майна, яка згідно з п. 4 ч. 2 ст. 98 ЦПК повинна бути зазначена у заяві про видачу судового наказу. Зокрема про те, хто повинен здійснювати оцінку вартості такого майна, і як, у разі сумнівів, встановити достовірну вартість.

Вбачається, що першочерговою підставою для визначення достовірної оцінки майна є письмовий договір, укладений між стягувачем та боржником, який, як правило, містить оцінку вартості майна. Крім того, зазначення достовірного розміру вартості витребовуваного майна не має вирішального значення, коли йдеться про витребування індивідуально-визначеної речі. З огляду на наведене суду варто вважати достовірною оцінку вартості майна, зазначену в договорі, а за відсутності такого зазначення, вказану стягувачем. Адже у випадку незгоди боржник має право подання заяви про скасування судового наказу.

Вимога про стягнення нарахованої але не виплаченої працівникові суми заробітної плати (п. 2 ч 1 ст. 96)

Судам необхідно звернути увагу, що на зазначену вимогу не поширюється позовна давність. Відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутися до суду з позовом (у розглядуваному випадку із заявою) про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У деяких випадках одночасно з заявою про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, стягувачами ставиться питання про стягнення компенсації за порушення строків виплати заробітної плати. Вважаємо, що такі вимоги можуть розглядатися судами на підставі п. 2 ч. 1 ст. 96 ЦПК з видачею судового наказу.

Так, Красноармійський міськрайонний суд Донецької області 3 квітня 2006 р. видав судовий наказ про стягнення з Красноармійського управління шахтобудмеханізації «ДВАТ «Трест Красноарміськшахтобуд» на користь К. заборгованості із заробітної плати 2 тис. 223 грн. 51 коп. та компенсацію за затримку її виплати — 71 грн. Розмір компенсації зазначався у довідці підприємства.

Вимога про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника (п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК)

Згідно зі статистичними даними, за період 2006 р.—І півріччя 2007 р. судами України було видано лише 15 наказів за цією вимогою.

Вимоги за ч. 2 ст. 96 щодо «інших випадків, встановлених законом»

За період 2006 р.—І півріччя 2007 р. судами розглянуто 3 тис. 759 заяв про видачу судового наказу за іншими вимогами, ніж передбачені ч. 1 ст. 96, що становить 1,3 % від загальної кількості розглянутих заяв про видачу судового наказу. При цьому не можна стверджувати, що вони підпадали під положення ч. 2 ст. 96 «в інших випадках, встановлених законом», оскільки фактично законодавство України прямо не встановлює вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, крім тих, що зазначені у ч. 1 ст. 96. З деяких заяв такого роду та поданих до них документів вбачався спір про право.

Наприклад, із розглянутої Голосіївським районним судом м. Києва заяви про видачу судового наказу М. про стягнення з Т. 200 тис. грн моральних збитків.

Інші заяви стосувалися безспірних вимог.

Так, у розглянутій 27 березня 2006 р. Нахімовським районним судом м. Севастополя заяві про видачу судового наказу військового прокурора Севастопольського гарнізону в інтересах Б. до військової частини А 4515 про стягнення нарахованої заборгованості з підйомної допомоги.

Деякі суди за однозначно безспірними вимогами, щодо яких законодавством прямо не встановлена можливість видання судового наказу, такі накази видають. Досить часто ці вимоги стосуються виплати нарахованих, але не виплачених грошових сум: вихідної допомоги, підйомної допомоги, допомоги по непрацездатності, допомоги при народженні дитини, аліментів, виплати авторського гонорару тощо.

Наприклад, Романівський районний суд Житомирської області 28 липня 2006 р. видав судовий наказ за заявою прокурора в інтересах Б. про стягнення допомоги за час перебування у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами.

Однак незалежно від того, чи є безспірними такі вимоги, суди у переважній більшості випадків відмовляють у прийнятті заяви про видачу судового наказу на тій підставі, що така вимога не передбачена ст. 96 ЦПК.



<< предыдущая страница   следующая страница >>