asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3
Л і т о п и с ш к о л и

^ Автор Г.І.Дергоусова

В 1740 році у с.Молодова була збудована перша дерев’яна церква Богоявлення. При ній була школа грамоти, де навчались хлопчики (Основа – історико-статистичний опис Харківської єпархії. Філарет, т.ІV, ст.337).

У школі було дві кімнати: в одній жив диякон, в іншій знаходився клас з довгими столами, за якими сиділо три групи. Перша група вчила буквар, друга – часослов, третя – навчалась письму та рахунку. Писали на грифельних дошках грифельним олівцем. Така дошка мала дві щільних пластини і була схожа на шахову дошку, тільки чорного кольору. Одна сторона розлініяна під письмо, інша – під арифметику. Навчав дітей церковний диякон, в обов’язки якого входило допомагати священнику вести службу по неділях та святах, а у будні проводити заняття в школі. Учні під час церковної служби співали у хорі разом з іншими

У 1892 році у Санкт-Петербурзі було видано словник Блокгауза і Єфрона. У ньому багато місця (500 сторінок дрібного шрифту) відведено було Вовчанському повіту Харківської губернії, де записано: „Народна освіта у повіті знаходиться в блискучому стані, земство витратило на неї у 1889 році близько 25000 карбованців, тобто майже третю частину свого бюджету. До того часу в повіті було відкрито 66 шкіл”.

У 1886 році у селі Молодова відкривається початкове народне трирічне училище. Це був звичайний сільський будинок, в одній половині жив учитель, у іншій був клас. Всі заняття починались із Закону Божого. Учив диякон, а також прийдешні диякони. Тільки 30% дітей могли відвідувати училище. Воно проіснувало 7 років і закінчило його 96 чоловік.

У 1895-1907 роках в селі будується нова кам’яна церква.



Зразу після церкви починається будівництво нової школи. Будувало земство, роботою керував розумний та дотепний чоловік – Колокольцов. До того часу він не одну школу у повіті збудував, їх і до тепер називають школами Колокольцова.

Восени 1910 р. відбулось урочисте відкриття школи. Цей день був спільним для всіх жителів села. Освятити школу приїхав Вовчанський священник. Після служби виступав Колокольцов, потім його чоловіки носили на руках, підкидували вгору. Через рік біля школи був садок, зроблено паркан та збудовано будинок для вчителів з трьох квартир.

Учнів було багато, навчались у дві зміни, школа була трирічна. У кожному класі був свій учитель, проводилось по чотири уроки кожного дня, починаючи Законом Божим. У важкі 1917-20 р.р. школа не припиняла своєї роботи, діти продовжували навчатись.

У 1924 р. школа стає 4-річною. Завідуючою школи була Івакіна Ніна Іванівна. У 1930 р. у школі відкривається 5 клас, вона називається неповною середньою. Як і раніше, дітей було багато, навчались у дві зміни, а ввечері працював Лікбез – дорослому населенню була надана можливість навчатись грамоті. Заняття ці проводили комсомольці-активісти.

У 1940 р. було прийнято постанову про повне охоплення дітей в містах і селах 7-річною освітою, і наша школа взяла курс на виконання цієї постанови, стала 7-річною. Але прийшов 1941 р., який приніс багато нещастя та біди. У березні 1942 р. в одне з німецьких бомбардувань будівлю школи було зруйновано та спалено.

Тільки в серпні 1943 р. люди почали повертатись у село, і вже першого вересня у двох сільських будинках почала працювати школа.

Молодівська школа 1943 – 1950 років.



Учнів було мало, навчались 1-4 класи. Не було парт, зошитів, підручників, дров. Пуд кукурудзи коштував 1000 крб., а російська література – 500 крб. – згадувала Дергоусова Г.І. був один підручник на весь клас і тільки у викладача. Папером служили паперові мішки, здобуті у німецьких бліндажах та старі книги. Цілий рік вчились голодні, холодні, але яке було бажання у дітей навчатись! З випускників тих років вийшли гарні, грамотні люди – професор Івакін М.М., заслужений актор України Петров І.П., доктори наук Клюєв Д.Ф., Толстой А.П., Вольвовський О. та ін., Сопальов Г.Б. – ректор Бобруйського сільськогосподарського інституту.

Колектив учителів 1949- 1950 навчальний рік.

Г.І.Дергоусова




Я.М.Дергоусов

Нова школа будувалась довго силами колгоспу та мешканців села. І тільки у листопаді 1961 року школярі посідали за парти в нових світлих класах і до сьогодні діючої школи.

У 50-ті роки кількість мешканців села різко зменшується, молодь виїздить до міста, тому нова школа збудована за проектом початкових шкіл, відсутні спортивний та актовий зали, бібліотека. Кількість учнів не перевищує 60 чоловік. Шкільні майстерні та їдальня збудовані у 1967-68 роках

У 1972 р. колгосп ім. Калініна реорганізується у птахорадгосп „Чугуївський”. В селу починається будівля: будується птахо комплекс, нові будинки, приїздять спеціалісти, молоді родини. І у 1975-76 н.р. учнів 85.

У 80-ті роки кількість школярів складає 90-100 чоловік. Навчання здійснюється у дві зміни. У зв’язку з тим, що будівля школи не відповідає сучасним потребам: відсутній водопровід, каналізація, немає спортивного та актового залів, не вистачає класних кімнат, у 1987 р. птахорадгоспом „Чугуївський” було вирішено будувати нову середню школу в селі Молодова.

Але спочатку Чорнобильська аварія, потім перебудова завадили здійсненню цього плану.

У вересні 1995 р. школа отримала статус середньої загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів. У школі 11 класів, 105 учнів, навчання здійснюється у дві зміни.

Протягом всіх років існування школі щастило на вчителів. До початку Великої Вітчизняної війни у школі працювали Івакіна Н.І., подружжя Євтушенко Ганна Назарівна та Михайло Андрійович, Денисенко А.І., Русанова М.П. Три покоління Євтушенко віддали свою працю школі. Їхню справу зараз продовжує у Старосалтівській школі онука Зоріна Вікторія Павлівна.

З 1942 р. по 1990 р. у школі працювало подружжя Дергоусових – Ганна Іванівна, вчитель-методист російської мови та літератури, та заслужений вчитель України, вчитель початкових класів Яків Микитович, – які віддали своїм вихованцям не тільки знання, але й самих себе. З 1943 р. по 1951 р. у школі працювала Муравйова Антоніна Михайлівна – вчитель початкових класів, бібліотекар. Багато зробив для школи Трепетун Іван Якович, історик який працював з 1963 по 1976 р.р. директором школи. З його допомогою при школі посадили сад, збудували майстерню, їдальню, перероблено опалення.

З 1971 р. по 2006 р. у школі працювала Шпагіна Ганна Михайлівна – старший вчитель математики. З 1977 р. у школі працює подружжя Лебединських, Юрій Миколайович – вчитель фізичної культури та Тетяна Михайлівна – вчитель хімії та біології, з 1984 р. – директор школи, а також Івакіна Ніна Іванівна, 9 років керувала всією позакласною роботою школи, з 1986 р. – вчитель початкових класів.

Кажуть, що школа – другий дім, і, мабуть, так воно і є. І діти, і вчителі проводять в ній 6-7 годин в день, тому в школі повинно бути комфортно. Реорганізація школи, умов навчання, методів і змісту викладання – це головне у роботі вчительського колективу. Любов до своєї школи, до своїх учнів – це, мабуть, традиційно в нашій школі.

Гурток «Червоні слідопити»

З 1963 по 1972 роки в Молодівській школі під керівництвом Дергоусової Г.І. працює гурток «Червоні слідопити». З її спогадів: «У грудні 1962 року в школу надійшов лист зі Ставропольського краю. Батьки Гриценко І.І. розшукували загиблого сина і брата. Учитель за професією, він проходив дійсну службу в Грузії. Почалась війна, і лейтенант Гриценко був командирований у Молодову, де і загинув у березні 1942 року. Батьки прохали розшукати його могилу. Підполковник Корнілов також надіслав листа з проханням розшукати його однополчан, з якими він служив у 124 дівізії, звільняв Молодову у 1942 році. З цього часу почалась пошукова робота. Був заснований гурток «Червоних слідопитів». Працювала вся школа. Одні класи розшукували сім’ї загиблих, другі – односельців, загиблих на дорогах війни. Найбільше працював загін ім.Гагаріна. це був дійсно загін червоних слідопитів. Толста Любов, Русанова Л., Терентьєва Л. Поїхали до Чугуївського райвійськкомату, записали там близько 100 адресів загиблих воїнів. Почалась серйозна робота. Листи, листи, листи. Писали за адресами, у військомати, сільські Ради. Було написано 170 листів, і до свята Перемоги приїхало 53 людини. Зав’язалася багаторічна переписка і дружба. Їздили у гості до Іващенків - сім’ї загиблого брата, танкиста Іващенка І.І., їздили в Київ до старшого лейтенанта Сушка А.І., Який воював в 1942 р. у нас, директору 110 школи м.Києва. Друга група шукала загиблих односельців. Спочатку знайшли 82 людини . Список весь час поповнювався. Зараз 151 людина занесена до меморіальної дошки. Складений список, що повернулися з війни - 204 людини, і це ще не все. Близько 400 людей дала Молодова фронту. Не було в селі хати, де б не побували червоні слідопити. Багато зібрано матеріалів про людей та бої на прифронтовій смузі по річці Сіверський Дінець, написані десятки творів за матеріалами пошуку. Писали про бої та їх учасників, писали про ветеранів, що приймали участь у боях далеко від рідної домівки: Севастополі, Дніпропетровську, Будапешті, Берліні. За матеріалами пошуку і розповідей сільських мешканців написана повість «Ястребки», оповідання «Пам’ять серця», «Партизани», «Полюшко-поле», «Отчий дім», «Мати солдата», «Шинель», «Їм було тільки по 16» та ін. 12 років вели цікаву роботу. Зібрано 4 папки листів, телеграм, листівок, зроблено 27 альбомів для сімей загиблих. В цій роботі проявили себе добрі і чуйні люди, які пройшли шляхами війни та заохотили своїх вихованців до пошуку.

Краткая история села Молодовая

Волчанского района,

Харьковской области

^ Составили: заслуженные учителя Украины

Анна Ивановна и Яков Никитович Дергоусовы


« Пусть начнется же песнь эта

По былям нашего времени,

А не по замышлению Баяна!»

^ Слово о полку Игореве
Нет конца-краю волнистой, с горбами-перекатами буйной раздольной степи. Простор! Овраги, низины, продолговатые гористые гребни, буераки, широкие терновые заросли. То там, то здесь возвышаются, окутанные мглою холмы, могилы, курганы – свидетели кочевых стоянок скифов, половцев… Здесь их орды топтали степь, выпасали лошадей, летели в бешеных кровавых схватках-побоищах, полонили тысячеверстные просторы, и неведомо куда исчезали.

И исчезли...

В "Слове о полку Игореве" имеются сведения о наших (салтовских) местах, сообщается о Галицком князе Ярославе: "Грозы твои по земле текут, отворяешь Киеву ворота, стреляешь с отцовского золотого престола в Салтанов за землями. Стреляй же, господин, Кончака, поганого раба, за землю Русскую, за раны Игоревы..!" (Изборник, стр.207)

Салтан, переименованный позже в Салтов, укрепленное место Кончака - половецкого князя. Сидел он в своём Салтовском городище, всматривался туда, где свисают тучи над Донцом. (Там и было это городище, а теперь ведутся археологические раскопки).

Значительно позже с юга из Крыма сюда делали набеги за людским добром и ясырем татарские орды...

До половины ХVIII столетия на этих землях остались лишь курганы, по правую сторону Донца была лесная глухомань.

В 1639 году Салтовское городище было отдано товарищам черкасского гетмана Якова Остряницы. В охранение от крымских татар сюда прислали из Чугуева 35 человек стражи.

Салтовское городище расширялось, и в 1652 году сюда вновь поселены на постоянное житьё боярские дети-новики в количестве 19 человек. Определили место для их жительства ниже Салтовского городища на безымянном ручье, что за лесом, к югу, с жалованьем по 3 рубля на каждого человека в год.

Отсюда берёт начало село Молодовая, предположительно - Молодое, по названию его новых молодых хозяев.

Во времена царствования Алексея Михайловича (отца Петра I) проводилось второе заселение этих земель.

В 1675 году в грамоте царя Алексея Михайловича говорилось:

"...а которые выезжие черкасы по государеву указу устроены на вечное житьё держать бережение великое, чтобы им и иным переселенцам ни от людей продаж и налог и убыток никаких не было, а лошадей и всякой животины у них не отнимать... и держать к ним ласку и привет доброй..."

Около того времени здесь продолжали селиться и страдальцы УНИИ - черкасы.

Салтовское городище расширяло свои пределы.

Земли, которые были выделены новикам, занимались новыми переселенцами, да и неудобно было ездить их обрабатывать за несколько вёрст (за Федоровку).

В царской грамоте 1662 года по просьбе Ивана Толстого с товарищами вместо "сенных покосов, которые у них отошли к новопостроенному Салтову, отвести покосы по обе стороны реки Бабки" (южнее Федоровки).

Служба салтовцев была хорошо организованной: боярские дети по 15 человек стояли на карауле, переменяясь через каждые двое суток; 10 человек стояли на татарских перелазах между Салтовом и Чугуевом; кроме того салтовские черкасы по 5 человек стояли у проезжей Московской башни, 10 человек - на Северском Донце под городом и ниже города на перелазах в районе нынешней Хотомли и бывшей Писаревки, охраняя от кочевников-татар, которые делали набеги на пограничные поселения.

По описи 1676 года в Салтовских имениях на службе состояло 207 русских и 207 черкасов (украинцев). (Описание Харьковской епархии, отд.4).

В трех километрах от села Молодовое, на восток, в сторону Писаревки, на высокой подковообразной горе стоял форпост, который напоминал подкову с узким перешейком. С восточной стороны были крутые отвесные оползневые стены, с западной и северной - проходил глубокий яр. В узком перешейке была прорыта канава с откидным мостом. На самом высоком месте стояла вышка, на которой круглые сутки, в любую погоду дежурил дозорный с бочкой со смолой. Как только дозорный замечал кочевников в степи на левом берегу Северского Донца, он зажигал смолу. Черный дым поднимался высоко в небо, его замечали на Сотницкой горе в селе Большая Бабка. Там в свою очередь поджигали смолу, дым от которой видели в Чугуеве. Таким образом, в течении нескольких минут, все посты в округе знали о появлении кочевников.

В настоящее время еще хорошо просматривается место форпоста, солдатский шлях, идущий от форпоста через Корчевку, Рукав и далее в сторону села Федоровка, по которому ездили сторожевые косить сено для своего скота.

Салтовские имения входили в состав Белгородской черты.

Полчища крымских татар почти ежегодно совершали захватнические набеги на север в сторону Москвы. Один из основных их путей пролегал по территории нашего края. В этих местах переселенцам запрещалось вырубать леса, как естественную преграду против кочевников.

Служилые люди не только охраняли границу, но и занимались сельским хозяйством, выезжая в поле тогда, когда знали наверняка, что татар вблизи нет. Все имели при себе оружие, назначали дежурных около поля.

Волчанский уезд еще в ХVII веке был почти безлюдным, в массе переселенцы здесь появились только в ХVIII столетии, когда русские цари стали раздавать земли своим помещикам, а те в свою очередь переселять сюда крепостных (Апраксин - в Салтов). Кроме этого, в наши места из России бежал обездоленный люд из Орловской губернии, их так и звали "Орловы", Тульской и других. Фамилии: Толстые, Тимофеевы, Александровы, Стрельниковы, Сапалевы и другие встречались даже в самом Санкт-Петребурге.

После ликвидации кочевых племен село Молодовое быстро заселялось вольными и беглыми, часть из них поселялась в Березовке. В большинстве этот народ был крепкий, жадный до работы и земли. А земли было достаточно, распахивай сколько хочешь. Село стало быстро расстраиваться и богатеть.

^ Некоторые сведения о росте села, его жителях и местоположении

В описи Харьковского наместничества конца XVIII столетия (Киев, Научная мысль, 1891 год) сообщается, что «из Салтовского уезда господина генерал-поручика Ивану Самойловичу Хорвату относились слободы: Салтов с хуторами, слобода Молодовое, однодворческая, однодворцев 292 человека (1874 год) ». Однодворцы – это разряд государственных крестьян, потомков служилых людей, которых в 1719 году включили в состав облагаемого населения с сохранением права владения крепостными крестьянами.

В памятной книге Харьковской губернии (1867 г.) сообщалось, что «по почтовому тракту в город Волчанск по правую сторону находится село Молодовое, казенное, при безымянном ручье, от города 32 версты, от станции - 27. В селе 130 дворов, 411 мужчин и 394 женщины. Имеется Православная деревянная церковь Богоявления, построенная в 1740 году».

В Богоявленском храме села Молодовое было прихожан:

Мужчин Женщин

1750г. 370 330

1770г. 420 390

1790г. 450 445

1810г. 496 525

1830г. 530 691

1850г. 447 433

Умерло от холеры в 1848 году 86 человек (История хронологии Харьковской губернии, К.П. Щелоков, 1822г., описание Харьковской епархии).

На церковном дворе было 9 могил, где погребены участники Отечественной войны 1812 года.

В 1903 году в «Полном географическом описании нашего отечества» (настольная книга для русских людей) указывается: «На правом берегу Северского Донца, за лесом, по прямом направлении верстах в 3-х от берега и 4-х от Писаревки, лежит село Молодовое с населением около 1200 человек, в котором имеется известковый завод купца Махонина; вырабатывает известь на 10 тысяч в год». Остатки стен от печей для выжигания извести сохранились до настоящего времени. Находятся они вблизи бывшей беседки помещика Кирьяна, на берегу водохранилища.

Новая кирпичная Церковь строилась 5 лет (1902-1907гг.) за счет пожертвований населения, купцов и др. за недолгое существование Церковь перенесла тяжелые испытания – первую мировую войну, закрытие ее в тридцатые годы двадцатого столетия, Отечественную войну 1941-1945 годов, но выстояла. Не выстояла она перед «гениальным» решением председателя колхоза им. Калинина Сукача Александра Петровича: в результате его «деятельности» часть церкви в 1959 году была разрушена (колокольня и купол).

В конце 19-го столетия на южной окраине села начали строить хутор, тянущийся с запада на восток. Первым здесь построился Василий Скачков, поэтому и хутор назывался Васильевым. Однажды Сидор Ломаёнков наворовал в поле овса, привёз его домой. Хозяин овса – Петро Дурняков (Тимофеев) – по следу, сделанному кривым колесом телеги вора, нашел овес, забрал. С тех пор хутор, а затем улица называется Овсяным хутором. Метров на 500 южнее этой улицы находится балка, называемая Березовкой по имени помещика Березова. В те времена балка была безлесая. Земли у помещика арендовали помещики и беглые люди. После революции земля отошла общине. В период НЭПа её раздали крестьянам. В 1931 году по всей Березовке, до огородов Овсяного хутора, посадили дубовый лес. До 1960 года там был кордон, в котором жил лесник со своей семьей, охраняя лес.

По балке (Березовке) проходила дорога, которая тянулась на восток, раздваиваясь – одна на Барабашевку и Хотомлю, другая через Топило к монастырю и на Печенеги. На запад дорога шла из Березовки на Муравлянку, далее через Сорокин хутор, между селами Большая Бабка и Песчаное, выходила около креста на Бабчанский шлях, затем через Сороковку в Харьков.

Из-за Северского Донца по этому пути люди ездили в Харьков на ярмарку: возили хлеб, мясо, скот, стройматериалы строящемуся городу.

В тридцатые годы двадцатого столетия в селе прошла коллективизация. Было создано два колхоза, которые впоследствии объеденили в один. В январе 1960 года колхоз преобразовали в птицефабрику, затем - в 1967 году - в птицесвхоз по выращиванию молодняка кур. В 1992 году птицесовхоз перестал существовать. Помещение для птиц и оборудование разворовали... На базе птицесовхоза создана так называемая агрофирма Молодовская, постоянно убыточная...

Около 25 семей выделились из фирмы, получив по 4 га пашни, самостоятельно обрабатывали свои наделы.

На землях с мощными черноземами птицесовхоза и колхозников построено 2560 коттеджей, в основном жителями Харькова.



<< предыдущая страница   следующая страница >>