asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 ... 29 30

^ Як робиться газета

Я часто запоєм читаю детективні романи, які починаються з того, що на письмовому столі (або в елеганцькій холостяцькій квартирі) молодого репортера газети «Стар» (або «Геральд») Діка Говарда (або Джіммі О'Доннелі) дзвонить телефон, і схвильований жіночий голос повідомляє: «Сталося жахливе вбивство на Вацлавлендській вулиці. Будьте ласкаві, приїздіть негайно». Згаданий Дік Говард (або Джіммі О'Доннелі) стрибає в свій автомобіль, їде на Вацлавлендську вулицю, знаходить слід, кидається в погоню, потрапляє в руки злочинців, вони приголомшують його або хлороформують, кидають в підземелля, але він вибирається звідти і знову переслідує їх автомобілем, літаком, пароплавом, і, нарешті, після захоплюючої й небезпечної погоні наздоганяє. Тут бравий репортер хапає слухавку і викликає свою редакцію:

— Хелло! Говорить Дік (або Джіммі); залиште для мене першу полосу. Так, всю першу полосу. Я продиктую сенсаційний матеріал, якого в жодній іншій газеті не буде.

Можливо, більшість читачів створила собі по цих романах вельми хвилюючу картину редакційної роботи. Можливо, вони уявляють, що перед кожною редакцією стоїть низка спортивних автомобілів, в які стрибають молоді репортери і мчать в пошуках пригод; що літаки чекають їх на летовищах, а злочинці — на місцях злочинів; що репортер, який подає надії, може зникнути куди захоче на цілих півдня, і йому за це не загрожує ні звільнення, ні навіть прочуханка; що метранпаж потерпить, коли йому в останню хвилину підкинуть матеріал на першу сторінку ранкового випуску і так далі і тому подібне.

Маючи чималий досвід газетної роботи, я берусь прямо заявити, що Дік Говард і Джіммі О'Доннелі в більшості не мають власного автомобіля, і їх погоня за новинами найчастіше обмежується телефоном і гарячковим перегортанням інших газет; далі, що найбільшою, але постійною небезпекою в їх роботі є неприємності — або з боку редактора за те, що проґавили якусь подію, або з боку осіб, від яких Дік або Джіммі намагаються одержати подробиці по телефону, не виїжджаючи на місце.

І справді, — навряд чи вам буде приємно, якщо опівночі вам подзвонять додому по телефону і тертий репортер почне випитувати всяку всячину; напиклад, чи правда, що ви запідозрюєтесь у вбивстві власної бабусі. Що? Вам про це нічого невідомо? Дуже шкода, пробачте, що потурбували.

Далі наш розторопний репортер вічно заклопотаний тим, щоб його повідомлення своєчасно потрапило в номер і щоб метранпаж не викинув його, якщо буде потрібно звільнити місце для великої доповіді Муссоліні або для звіту про засідання бюджетної комісії сенату, а коли полоса з його повідомленням вже в ротаційній, то щоб кур'єр не приніс свіжий екземпляр іншої газети, де пригоди описані більш детально. Так, життя Діка Говарда і Джіммі О'Доннелі по своєму важке і напружене, хоч їх і не ввергають у підземелля і не викрадають, зв'язавши руки й ноги, в таємничому чорному авто.

Газети, як і деякі інші великі підприємства, цікаві не стільки тим, як вони робляться, скільки тим, що вони взагалі існують і виходять регулярно щодня. Ще не було випадку, щоб газета друкувала лише коротке повідомлення про те, що за минулу добу нічого вартого уваги не сталося і тому нічого писати. Читач кожного дня одержує і політичну статтю, і події, і спорт, і відділ культури, і економічний огляд. Якщо навіть всю редакцію звалить грип, то газета все ж вийде, і в ній будуть всі звичайні рубрики, так що читач ні про що не здогадається.

З іншого боку, метранпаж щовечора клянеться, мовляв йому не вмістити в полоси все те, що надсилає редакція. Чи не думають собі пани там, нагорі, що він може творити чудеса, і так далі, і тому подібне. Та оскільки він, очевидно, все ж вміє творити чудеса, то весь матеріал потрапляє в газету, і його якраз стільки, щоб заповнити колонки згори донизу. Хіба все це не чудеса?

Хто робить газету Газету робить редакція, яка пише, друкарня, яка набирає і друкує, і відділ об'яв і передплати, який продає й розсилає газету. На перший погляд все це дуже просто, але насправді такий розподіл праці ускладнений дуже заплутаними відносинами. Редакція, наприклад, твердо переконана, що саме вона робить газету, яка б могла бути найпопулярнішою в країні, коли б відділ передплати вмів знаходити дорогу до мільйонів потенційних читачів. Відділ передплати, навпаки, живе глибокою вірою в те, що газета існує саме завдяки йому, а редакція лиш псує справу: ось, наприклад, щойно відсіялось п'ять передплатників, незадоволених статтею проти сектантства; а ось один провінційний читач пише, що він більше не буде передплачувати газету, бо не погоджується з передовицею в минулому номері. Вже краще б ці пани в редакції не займались політикою, важко зітхає відділ передплати. В політиці вічно є яка-небудь розбіжність в поглядах, а внаслідок — відсів передплатників.

Нарешті, друкарня не приховує, що у неї два запеклих вороги на цьому світі: редакція, яка хоче закінчити верстку якнайпізніше, і відділ передплати з експедицією, які хочуть одержати тираж якнайшвидше, щоб встигнути здати його на ранні поштові поїзди. Спробуй догодити обом, твердить друкарня. Посадити б їх самих сюди, знали б, як робити газету!

В широкому розумінні слова до газети ще належить так звана читацька громадськість. Це ті, хто читає газету або часом бере в ній більш-менш активну участь; про них ми поговоримо окремо.

Редакція Редакційний штаб — це не якийсь там командний пункт, а звичайне зборище всіх активних працівників редакції. На деяких ви побачите робочі халати, схожі на перукарські, але це не знак якогось рангу; такі халати носять, головним чином, співробітники, які своє життя проводять за редакційним столом. Ті ж, які бігають по місту, відвідують парламент, різні збори та мітинги, носять звичайний цивільний костюм, за одворотом якого заховано репортерський жетон, що його вони мусять показувати, коли їм стає на дорозі поліцай.

Наскільки мені відомо, ніхто до цього часу не намагався установити, звідки беруться журналісти. Правда, існує інститут журналістики, але я ще не зустрічав журналіста, який би вийшов звідти. Зате я встановив, що кожний журналіст колись був медиком, інженером, юристом, літератором, співробітником експортної палати або ще чим-небудь, і з тих або інших причин залишив попередню професію. Бувають і невдахи, які просто «пристроїлись в газеті». Ніхто не скаже про людину, що вона пристроїлась в парламент або директором в банк, а ось «пристроївся в газеті» кажуть.

Журналістом людина стає звичайно після того, як вона по молодості напише що-небудь в газету. На привелике здивування автора замітку друкують, а коли він приносить другу, чоловік у халаті каже йому: «Напишіть нам що-небудь ще». Таким чином в більшості випадків людина стає журналістом в результаті зведення з доброї путі. Я не знаю нікого, хто б з дитинства мріяв ним бути. Кожний журналіст в дитинстві, мабуть, мріяв стати машиністом, моряком або власником каруселі, але якесь коліщатко зіскочило, мрії не здійснились, і він потрапив за редакційний стіл. Іноді людина йде в газету тому, що відчуває, що може добре писати. Але й це не обов'язкова умова. Журналістами, як і акторами, стають люди найрізноманітніших професій, які опинились на роздоріжжі.

Шеф-редактор. Редактор, «шеф», «старий» — це голова редакції. В більшості він перебуває у своєму кабінеті, де проводить наради, приймає відвідувачів, вислуховує повідомлення, а іноді навіть пише. Через невизначені проміжки часу він вибігає з свого сховища і бушує — в газеті нема такого-то повідомлення, або якийсь осел все переплутав, або ще щось подібне. В такий момент вся редакція тремтить, мов осиковий листок, друкарські машинки тріщать набагато тихіше, і кур'єр, що приніс вечерю, не стукає склянками і тарілками.

Іноді, навпаки, за щільно зачиненими дверима кабінету панує незвичайна і таємнича тиша: там якийсь видатний відвідувач. В такі хвилини всі співробітники ходять навшпиньках і говорять приглушеними голосами, неначе в лікарні.

На більшості редакторів лежить страшне прокляття: вони завжди бояться, що коли матеріал не пройде через їх руки, станеться жахливий «ляп». Але з сумом визнають, що невзмозі прочитати і п'ятої частки того, що йде в газету. На редакторських столах височать гори листів і рукописів, яких не переглянути і за п'ять років. Я знав одного редактора, який щоразу, коли паперові нашарування на його столі досягали метрової висоти, просто наказував принести йому інший стіл, а цей відсунути в куток. Улюблена мрія всіх редакторів — так організувати редакційну роботу, щоб ніщо не минуло їх особистого контролю. Тому вони проводять багато часу за складанням всіляких розпоряджень, інструкцій, вказівок, графіків та розпорядків, мета яких упорядкувати роботу редакції. Але навіть коли всі ці розпорядження виконуються до останнього пункту, приємний, метушливий, галасливий хаос редакції не зменшується ні на йоту.

^ Відповідальний редактор. Зазвичай це найдобріша людина в усій редакції, яка й мухи не скривдить. Однак його тягають в суд за кожну образу особи, в якій винна газета. Він — козел відпущення за покликанням і стоїчно розплачується за чужі гріхи. Якщо газета назве кого-небудь політичним пройдисвітом і взагалі шахраєм, і цей хто-небудь, всупереч очікуванням, відчує, що його честь і добре ім'я віддається на поталу громадськості, відповідального редактора викличуть до суду. І він або дасть докази своєї правоти, або скромно заявить, що інкримінованої статті не читав, не писав і не давав до друку, що зазвичай істинна правда.

Після цього він зобов'язується надрукувати спростування, в якому заявить, що обвинувачення були необгрунтовані, і він, відповідальний редактор, аж ніяк не мав на увазі чорнити репутацію пана скаржника.

Взагалі в питаннях обвинувачень, які висуваються в пресі, погляди різко розходяться: ті, кого газета в чомусь звинуватила, звичайно, вважають, що їх честь втоптана в болото і ніякі спростовання не можуть цілком виправдати їх, що взагалі-то вірно. З іншого боку, журналісти з болем заявляють, що люди ображаються буквально на все, що б про них не писалось; що ж після цього писати — хіба тільки панегірики? І вони теж мають рацію. Напишіть про кишенькового злодія, якого судили вже тридцять разів, що він відомий злодій-рецидивіст, і він подасть на вас в суд за образу особи, а ви ще й програєте цю справу, вірніше, її програє відповідальний редактор, а крім того, вона обійдеться редакції в кругленьку суму. Звідси ясно, що посада відповідального редактора нелегка і вимагає спокійного й терплячого характеру.

^ Нічний редактор — ще одна важлива фігура редакційного апарату. До його столу надходять всі рукописи, які йдуть до друку, і всі співробітники, які в цю хвилину не пишуть або не висять на телефоні; вони обмінюються думками, скаржаться на застуду, сидять на столах, тренуються з боксу, їдять сосиски, розбирають фотоапарати, лають «це кляте життя», читають вечірні газети і взагалі створюють сильний і різноманітний галас. Серед всього цього розгардіяшу і гармидеру сидить нічний редактор і скорочує повідомлення Чехословацького телеграфного агентства (ЧТК), дає медичні поради, читає газети, повчає молодих репортерів, приймає пошту і представників всяких спілок і клубів, які приходять з замітками про пленарні засідання або благодійні вечори, кидає їх (тобто ці замітки) до кошика, посилає матеріал на телетайп і в набір і проглядає гранки. Він дуже не любить парламентських і судових звітів, виступів міністрів і описів урочистих прийомів чи інших пишностей, бо все це «довгі ковбаси», він все знає і з неабияким апломбом говорить про все, але найбільше про своє здоров'я (яке жахливо підірване такою виснажливою і складною роботою) і мріє вголос про те, як би йому добре велося, коли б він був не нічним редактором, а кимось іншим. Я ще не зустрічав нічного редактора, який би не скаржився на свою гірку долю, і, безумовно, він має на це повну підставу, бо я ж випустив в своєму описі щонайменше дев'ять десятих інших заморочливих справ і неприємностей, які випадають на його долю.

Власне саме тут і викристалізовується наступний номер газети, в цій біганині, гармидері, розгардіяші, скачках з перешкодами, в неполадках і вкрай напруженій праці. І, незважаючи на це, кімната нічного редактора — найвідрадніше місце в усій редакції, сюди заходить кожний після того, як закінчить роботу, і з задоволенням каже «фу!» І якщо журналісти хоч трохи схожі на данаєвих дочок, яких боги присудили носити воду в відрах без дна, то кабінет нічного редактора — це щось схоже на дівочу, куди ці самі данаївни забігають перепочити і потеревенити. А господар кабінету, відірвавшись від читання нескінченного ЧТК, похмуро каже:

— Що вам! Посиділи б ви тут цілу ніч, як я, та ще таку кляту, як сьогодні...

Значно спокійніше і більш замкнуте життя в секретаря редакції, його обов'язки — приймати пошту і розсилати її по відділах. Він повинен читати, «що нам пишуть наші читачі», а часом навіть і відповідати їм. Доводиться йому, бідаці, читати також рукописи і повертати їх зі співчуттям, що «через брак місця ми не змогли використати Ваш матеріал». Далі він приймає відвідувачів, які марно домагаються розмови з редактором. В більшості це диваки з рукописами в кишені або обурені обивателі, які прийшли протестувати проти того, що про їх поважне ремесло (наприклад м'ясоторгівлю) з неповагою відгукнулись в газеті; інколи відвідувач показує документи, які стверджують, що звати його Франтишеком Новомєстським і що він, отже, не має нічого спільного з Феліксом Старомєстським, про якого в газеті було написано, що його заарештовано за підозру в крадіжці пивних кухлів. Відвідувач навіть не родич йому, а тому вимагає відповідного роз'яснення в газеті. Інші приходять, щоб звернути увагу редакції на всякі неподобства і зловживання і вимагають, щоб газета усунула зло або в крайньому разі приступила до публічної вичистки авгійових стаєнь. Нарешті, дуже часто приходять різні маніяки та божевільні, які особливо люблять звертатися зі своїми скаргами або проектами до глави держави чи до «шостої великої держави», себто преси; їх треба заспокоїти і ввічливо випровадити.

Крім того, секретар редакції завідує ще кількома внутрішніми справами, зокрема редакційним архівом, де заготовлені некрологи на всіх сучасних діячів на випадок, коли якийсь з них надумає померти перед самим виходом чергового номера газети.

^ Решта співробітників редакції — це працівники відділів. Кожен з них веде той чи інший розділ («рубрику»), кожен вважає свій розділ єдиним важливим. Співробітника відділу або «рубриканта» зовсім не хвилює питання, чи буде черговий номер його газети всеосяжним і вичерпним, чи вміститься в ньому все — від останньої промови англійського прем'єра до замітки про пограбування тютюнової крамнички на Довгій вулиці. Навпаки, він здивовано знизує плечима: як це можна читати матеріали інших відділів, скажімо — політичного або економічного.

Хоча всі «рубриканти» найкращої думки про свої розділи, авторитет їх в самій редакції неоднаковий; існує ціла ієрархія від вчених бонз, які пишуть передові статті, до новаків, які працюють у відділі міської хроніки і подій та пригод. У великих солідних газетах найбільшу вагу мають, звичайно, публіцисти і політичні оглядачі.

Публіцисти, або «політики», або «діячі», діляться на дві групи: іноземні оглядачі і внутріполітичні. Іноземні якось благородніші на вигляд, але приймають їх не зовсім серйозно. Вони, звичайно, не знають найбільших таємниць і не мають в своєму розпорядженні секретних інформацій з вищих сфер, зате відзначаються тим, що створюють собі концепцію, до якої потім підганяють всі події на міжнародній арені. Як правило, іноземні оглядачі пройняті скептицизмом і часто підкреслюють, що треба «виждати дальшого ходу подій».

Внутріполітичні оглядачі, навпаки, більш наполегливі і менш стримані в манерах. Вони на «ти» з багатьма депутатами парламенту, сенаторами і навіть міністрами і гарячкове ганяють за кулуарною інформацією, яку, зрозуміло, не можна дати до друку, але без якої оглядачі не можуть спокійно заснути. Внутріполітичні оглядачі, на відміну від іноземних, з деякою зневагою ставляться до ідеологічних концепцій і говорять про політику більш в плані особистих відносин і кон'юнктурних інтересів політиканів. Оцінки їх часто-густо досить цинічні, і про діячів вони відгукуються дуже фамільярно. Одначе, варто їм тільки взяти в руки перо, як вони по самі вінця сповнюються такою благородною і красномовною принциповістю, що кожний свідомий читач мимоволі думає, яким прекрасним було б життя, коли б уряд керувався цими статтями.

У внутріполітичних оглядачів теж є кілька рангів: оглядач палати депутатів стоїть вище сенатського, автор недільних передових вище автора передових, що друкуються в будні. Але всі вони сповнені почуттями своєї відповідальності і гідності: вони редакційні тузи і гранди, з їх лав частенько виходять справжні політики.



<< предыдущая страница   следующая страница >>