asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 ... 8 9

«СІ» та «ЙО»,

або ЧУДОВІ ДНІ НЕАПОЛЯ
Ця пригода сталася понад сто років тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крім того, розповідав її моряк. А моряки, як відомо, не брешуть ніколи чи майже ніколи.

Отже: понад сто років тому жив у Гамбурзі хлопець на ім'я Андреас. Він був великий мастак латати вітрила, найкращий в усьому портовому місті. Тому його залюбки брали в плавання на великі трищоглові кораблі. На тих кораблях він не мав іншої роботи, як латати вітрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й більше в чужоземній гавані, Андреас міг сходити на берег і роздивлятись там усе досхочу.

Якось він поплив на вітрильнику «Любонька» до Неаполя. Вітер був ходовий, дні погожі. Тільки на широті Біскайської затоки попали в шторм, і Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, від чого в нього лишився шрам на лівій щоці.

Коли вони через тиждень увійшли до неапольської гавані, капітан Карстен Петерсен сказав молодому латальникові вітрил:

«Ми простоїмо тут два тижні, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполітанському королівству».

«Гаразд!» — відповів Андреас, узяв свою матроську торбу, в якій зберігав сувеніри з багатьох рейсів, і зійшов на берег.

Коли він вийшов на площу, яка називається П'яцца Вітторія, то побачив там силу людей, що, за італійським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталі богині квітів Флори стояв якийсь чоловік у розкішному барвистому мундирі й щось кричав до тих людей по-італійському.

Андреас пропхався крізь натовп аж до статуї, бо хотів краще роздивитися пишно вбраного чоловіка. Ну, й випробувати, чи зрозуміють його самого, коли він заговорить по-італійському. Бо він знав двоє італійських слів. Одне слово — «сі», що означає «так», а друге — «йо», що означає «я».

Андреас дочекався слушної миті, й коли чоловік на п'єдесталі неначе запитав щось таке, на що ніхто не міг відповісти, голосно гукнув: «Йо!»

А вся річ була в тому, що неаполітанський король помер, і його син, принц Анджело, вже два тижні як десь пропав. Ніхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. І коли Андреас вигукнув: «Йо!» — кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.

«Він у Неаполі?» — спитав окликач.

Андреас відповів: «Сі!» А це означає: «Так!»

Окликач дуже здивувався й спитав: «Може, він тут, на майдані?»

«Сі!» — гукнув Андреас.

«Але хто ж тут принц?» — почали питати люди й стали оглядатись на всі боки, шукаючи його.

«Йо!» — гукнув Андреас. А це означає: «Я!»

Юрба здивувалась і спершу не повірила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, підійшов до Андреаса, обдивився його з усіх боків і сказав: «Чорняві кучері зробились білявими. Дивно! Але в нього на щоці довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!»

«Сі!» — відказав юний моряк, бо розібрав тільки ім'я «Анджело» й вирішив, що так буде «Андреас» по-італійському.

А люди вже тиснулися з усіх боків, щоб роздивитись віднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполітанцям просто цікаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому він казав то «сі», то «йо», потім розв'язав свою матроську торбу й став показувати всім сувеніри, які привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Індії, намисто з горіхових шкаралупок, добуте на Ямайці, ебенового сфінкса з Єгипту та перламутрову люльку з островів Фіджі. Але найбільше враження на глядачів справив ляльковий матросик із Гамбурга, що вимовляв: «Агов!», коли йому натиснути на животик. Коли неаполітанці побачили ті коштовності з матроської торби, в них розвіявся будь-який сумнів у тому, що Андреас — це принц Анджело. Його провели до королівської карети, що стояла на краю майдану, і сказали обшитому золотими позументами візничому, що це віднайдений королевич, який привіз зі своєї подорожі повну торбу коштовностей.

«Сі, йо!» — гукнув Андреас і під радісний крик люду сів у карету, яка негайно відвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкішні шати, начепили йому на груди двадцять сім орденів, так що його аж хилило наперед, а потім вивели на балкон, щоб він показався народові.

Андреас не дуже розумів, що означає все це, але йому було страх весело, і він хутенько вийняв із торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майдані. І коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, він хутенько надавив ляльці на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє «Агов!»

Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмішку, бо королівські слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросикові й той удруге пропищав: «Агов!», тоді й вуса помітно затремтіли, а довгі обличчя розтягла вшир усмішка. Поважні лакеї пирснули й зареготали так, що їхні золоті позументи та шнури зателіпались, мов кінці корабельних линв на вітрі.

Натовп, що стояв перед палацом і дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав — таким кумедним видався всім новий король з обома слугами. В жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло від сміху.

Нареготавшись досхочу, люди попіднімали руки й загукали: «Хай живе король Анджело!» А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав «сі» та «йо» й знову натискав на животик матросикові, а той вискав: «Агов!» Люди знову починали реготати, і врешті весь натовп перед палацом хором заволав: «Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!»

І Андреас під ім'ям Анджело Агов справді став неаполітанським королем. Щодня від десятої до першої години він мусив правити королівством. А що він завжди казав тільки «сі» або «йо», то його міністри були дуже ним задоволені. Бо міністри люблять, коли королі кажуть «так».

Дванадцять днів Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранці питав по-італійському, чи бажає його величність поснідати, Андреас відповідав «сі!», і йому зразу приносили на золотій таці чашку шоколаду, грінки з білого хліба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан і смажені анчоуси.

Після сніданку Андреас казав «сі». Приходили слуги й добрих дві години одягали його. Зачісували, робили манікюр, пудрили, чистили щіткою, обвішували орденами; але витерпівши все це, він міг у супроводі всього двору перейти до тронної зали й там королювати.

За правління короля Анджело Агова Неаполь став найвеселішим містом Італії; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет і команду корабля «Любонька». Але моряків посадили так далеко від короля, що він не міг поговорити з ними, і ніхто з них не впізнав у вичепуреному й напудреному королі за чільним кінцем столу їхнього латальника вітрил Андреаса.

На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидів у тронній залі й правив королівством, зненацька двоє гвардійців-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всі заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.

«Цей хлопець, — пояснили вартові по-італійському, — твердить, ніби він справжній король Неаполя. Відпустити його чи...»

«Сі!» — гукнув Андреас, урвавши гвардійців на півслові.

Всіх придворних спантеличила така відповідь.

«Справді відпустити?» — перепитали гвардійці.

Андреас удруге промовив «сі», а це, як відомо, означає «так». Усі в тронній залі спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усіх здивувався чорнявий хлопець. Він нерішуче підступив до трону й спитав по-італійському, чи можна йому лишитися в палаці.

«Сі!» — відповів Андреас.

«Але ж два королі не можуть правити одночасно! — зауважив чужий хлопець. — Один із нас мусить піти звідси. Хто саме?»

«Йо!» — відповів Андреас.

А це, як відомо, означає «я».

Тоді всі в залі розгублено закрутили головами. Тільки головний двірський церемоніймейстер тримав свою напудрену голову рівно й гідно, як завжди. Він підійшов до чорнявого хлопця й сказав: «У нього шрам на лівій щоці. Та й кучері чорні. Видно, справжній король таки оце».

«Сі!» — озвався Андреас із трону.

Отоді вже всі збилися з плигу. Кричали, бігали, жестикулювали руками й ногами, як уміють тільки в Неаполі. Лиш Андреас на троні лишався спокійний і вдоволено дивився на той гармидер, бо навіть не здогадувався, про що йдеться.

Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скіпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон і низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять міністри.

Всіх у тронній залі це так здивувало, що придворні враз умовкли, пороззявляли роти й витріщились на обох хлопців. Але чорнявий, видно, не бачив тут нічого незвичайного. Йому вся ця історія здалася скоріш кумедною, і він так зареготав, що й усі довкола не змогли стримати сміх. Уся зала аж двигтіла від реготу. У жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зі сміху. А коли Андреас іще збігав по свою матроську торбу та показав справжньому королеві лялькового матросика, тоді захитались від сміху навіть напудрована перука головного церемоніймейстера і в усіх сімнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудровані обличчя палацової обслуги.

Отже, королювання короля Анджело Агова скінчилось так, як і почалося, — реготом. Але Андреасові довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. І він вважав, що так і треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Він сказав новому королеві: «До побачення», — поцілував його на італійський манір в обидві щоки, дістав від нього розкішний, оздоблений самоцвітами кинджал для своєї матроської торби й пішки покинув королівський палац.

Коли він виходив брамою, варта відсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардієць мовив:

«Минулися чудові дні Неаполя!»

«Сі!» — відповів Андреас.

І подався в гавань, на корабель «Любонька». Останню свою ніч у Неаполі він проспав на своїй койці в кубрику.

Але за ту ніч історія з фальшивим королем розійшлась по всьому Неаполю, тож коли вранці «Любонька» виходила з гавані, всі неаполітанці стояли на причалі, галасували, свистіли, розмахували капелюхами й гукали:

«Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!»

Капітан Карстен Петерсон і вся команда зчудовано витріщились на латальника вітрил і спитали:

«Що це за люди?»

«Давні знайомі», — відповів Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполітанцям та гукати «сі!», «йо!», а потім тричі натиснув на черевце свого лялькового матросика, і той тричі пропищав: «Агов!»

Незабаром вони вийшли в чисте море, і Андреас почав, як звичайно, латати вітрила, пошкоджені під час розвантажування.

Коли один матрос розповів йому, що вся команда «Любоньки» була на бенкеті в короля, Андреас нестямно зареготав і довго не міг угамуватись.

«Подумай лишень! — гукнув Андреас. — Я оце тільки збагнув, що був королем Неаполя».
Докінчивши оповідку, прадідусь устав з верші й запитливо подивився на мене.

— Ну, чи сподобалася тобі оповідка?

— Ще й дуже. Але мені хочеться спитати: невже справді з двома словами можна обійти весь світ?

— Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобі розумну відповідь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум і бадьоре серце, той може багато чого досягти в світі двома словами. Але з самих лише двох слів пуття небагато. Ти знаєш вірша про пані Януціс, що я склав років кілька тому?

— Ні, прадідусю, не знаю!

— Тоді я розкажу його тобі напам'ять.

Ходячи туди й сюди по вершівні, прадідусь проказав вірша. Він був такий:
Розумна пані Януціс
В маленькому грецькому місті

Накульгує пані Януціс.

В руці вона держить підбора,

Питає у всіх: «Пух папуціс?»

Минула вже шоста година,

Надворі помалу смеркає.

Питає вона: «Пух папуціс?»

Це просто «Де швець?» означає.
Невчасно підбор відірвався

В сердешної пані Януціс,

Не може шевця розшукати.

І знову, і знов: «Пух папуціс?»

Кульгає, питає, шукає,

Минула вже й сьома година.

Отак на одному підборі

Все місто вона обходила.
Та в місті шевця не знайшлося

Для бідної пані Януціс,

І марно вона там ходила,

Питаючи всіх: «Пух папуціс?»

Минула дев'ята, десята,

І зовсім надворі вже темно,

І пані Януціс набридло

Шукати шевця надаремно.
Містечко отак обходивши,

Стомилася пані Януціс.

І врешті вона перестала

Питати в людей: «Пух папуціс?»,

І сіла спочити на лаву,

Та ноги гарненько розтерла,

А потім, подумавши трохи,

І другий підбор геть віддерла.
Отак без шевця обійтися

Додумалась пані Януціс:

Віддерла підбора, та й годі,

Немовби справдешній папуціс.

І далі пішла без підборів,

Ураз переставши кульгати.

Як мати одного підбора,

То жодного краще не мати.
— Тепер бачиш, — сказав прадідусь, докінчивши вірша, — інколи двома словами взагалі нічого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зі слів «Де швець?» пуття ніякісінького.

— Це точнісінько як із папугою, — сказав я. — Ви знаєте віршика про папугу, прадідусю?

— Ні, Хлопчачок, не знаю. Там теж ідеться про двоє слів?

— Авжеж!

— Ну, то розкажи!

Я підвівся з коркових плиток, уклонився й продекламував:
Колись папугу навчили

«На добраніч!» гукати щосили.

Тепер він, коли світає,

Також «На добраніч!» гукає.
— Мудрий вірш, — сказав прадідусь. — З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розуміти. А ні, то краще мовчи.

Він примружив очі й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповідка. Але в цю мить на вулиці хтось тричі свиснув. То був мій друг Геннінг: він прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що мені робити, бо в прадідуся саме прокльовувалась думка і в такі хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннінг засвистів знову, прадідусь раптом із звичайним своїм виразом обличчя сказав:

— Твій друг Геннінг прийшов. Іди до нього, тільки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!

Я пообіцяв прийти вчасно й вибіг надвір. А прадідусь гукнув услід мені:

— Завтра я розкажу тобі оповідку про байбачка Максика!

— Добре, прадідусю! — гукнув я у відповідь. А тоді вибіг до Геннінга, що хотів погратися зі мною в Колумба у котромусь із човнів на березі.

Звичайно, на вечерю я запізнився, ще й дуже. Але горішня бабуся нітрохи не сердилась. Того вечора вона взагалі була дуже лагідна й трошечки замислена. Тому мені було дозволено пізніше лягти спати та ще й погортати в ліжку чотири дідові «Моряцькі щорічники», в яких друкують усякі оповідки та репортажі про мореплавство. Аж о десятій годині бабуся піднялась нагору вимкнути світло. І спитала, яку можна знайти риму до слова «поки».

Я відповів:

— «Уроки», бабусю!

Вона трохи подумала й сказала:

— «Уроки» підійде. Спи солодко, Хлопчак!

— На добраніч, бабусю! Ти що, теж вірші складаєш?

— Ет, не вигадуй! Ще цього мені бракувало! Лягай і спи!

Грюк! Вона зачинила двері й погупала до своєї спальні. А я замисливсь: нащо їй рима до слова «поки»? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.
ДЕНЬ ДРУГИЙ,
коли я познайомлю вас

із Джонні-Свистуном,

моєю долішньою

бабусею

та долішнім дідусем

і собакою Ураксом.

На прикладі байбака

й тарганів показуємо,

що слова — це одежа,

в яку вбирають світ.

Цього дня було складено

два найхитромудріші

в світі абеткові вірші.

Тут-таки оповідається

про пташину кімнату,

комірчину на горищі

та тришаровий пудинг.



Уранці прадідусь прийшов розбудити мене. Насупившись, він сказав:

— Нізащо не можу пригадати, яку оповідку хотів розказати тобі сьогодні.

— Про байбачка Максика, прадідусю!

— Так, справді!

Прадідусеве обличчя проясніло, він примружив очі, випнув нижню губу, замислено подивився на «Моряцькі щорічники», що лежали на нічному столику, й нарешті сказав:

— Розповім краще зараз, а то знов забуду.

— Але ж горішня бабуся чекає нас до сніданку!

— Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слід і слухай!

Я скрутив подушку, підмостив під спину, гарненько зіперся на неї, а прадідусь сів на краєчок ліжка й почав свою оповідку.


<< предыдущая страница   следующая страница >>