asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

Нам короваю не вкрає,
Дайте йму коло дача.
Хай нам вкрає калача.

Дослідники вважають, що колодачем за язичницьких часів назва-жертовний освячений ніж. Однак і "меч" присутній у весільному обряді - він висить на "гільці", символі язичницького дерева життя, яке и виростає з корова.

Вочевидь, саме з ідеєю "укроювання" землі, тобто оволодіння  та її захисту, слід пов'язувати первісне значення слова раїна" ("Вкраїна"), яке спочатку використовувалося у значенні бального топоніму

Раніше поширений погляд на "Україну" як варіант слова "окраїна" не витримали мовознавчої критики, оскільки префікси у- (в-) та о- (об-) виконували раніше  цілком різні словотворчі функції (пор.: "управа" з "оправа"; "увійти", ''обійти"; "упадати" з "опадати"; "уписати" з "описати" і багато ін.). нових вторгнень агресивних наїзників, а лише поглиблювало розходження між різними племенами. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов'янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов'янськими і неслов'янськими народами.

Процеси етнічного змішування (міксацїі) у період Великого переселення були характерні для всієї Європи, до якої головним чином через Північне Причорномор'я вдираються усе нові азійські орди. На наш час вважається цілком доведеним, що та форма "звіриного стилю", яка панує в мистецьких виробах Європи дороманського періоду, формувалася саме у Причорномор'ї. Свідченням цьому є численні клади раннього Середньовіччя, які знаходять археологи та просто випадкові люди на території України. Одним з найвідоміших є так званий "Перещепинський клад", знайдений на Полтавщині 1912 р., який датується кінцем VII - початком VIII ст. Крім речей "звіриного стилю", частина з яких місцевого виробництва, тут було знайдено і срібне блюдо християнського єпископа, і позолочене блюдо із зображенням сасанідського шаха, і цілий ряд предметів, встановити походження яких досить важко. Загальна вага золотих речей сягає 25 кг, срібних - 50 кг. Встановити етнічну приналежність власника цих коштовностей, який був тут похований виявилося неможливо. Цей клад є найкоштовнішим з усіх знайдених на території Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу.

Одним з нових історичних імен, що утворилися під час етнічної міксації, стали руси. Перші дві виразні згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з'являються в кінці VIII (770-790-ті рр.) і на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Йордана про народ "росомонів" і візантійського Псевдо-Захарії про народ "хрос", яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном, крім того, існують численні згадки про русів (у різних, близьких коренів "рус" і "рос" формах) у Західній та Північній Європі. Оскільки пересування сармато-аланських, кельтських і готських союзів здійснялися в усіх цих напрямках, остаточне з'ясування питання про понесення русі є поки що неможливим. Однозначно можна твердити інше те, що руси не були скандинавськими вікінгами.

 Сукупність накопичених на цей час істориками, археологами, рітропологами, етнографами, топографами різноманітних відомостей про русів-росів змушують усе більшу частину дослідників вести нову про принаймні два основних центри давніх русів - південно-імідний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний і(цолабсько-новгородських русів-варягів). Якусь роль в обох центрах  відігравати об'єднання рутенів і ругів. Ці центри можуть мати спільне походження, зумовлене щільністю контактів між змішуваними під час Великого переселення племенами, однак досі немає единої думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи щвидше мова може йти про специфічну соціальну верству, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про цілком різні за звичаями і вдачею народи. Ситуація ускладнюється тим, що давні літописці й географи Європи та Азії найчастіше не робили розрізнення між вочевидь нетотожними носіями імен росів, русів, рутенців тощо, від чого їх повідомлення і згадки Нерідко мають суперечливий характер.

Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська митрополія для християн Хозарського каганату. Український дослідник питання Д.Березовець доводить, що під росами розумілися у візантійських та арабських джерелах етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. У зв'язку з цим цікавим є питання про можливість запозичення княжих знаків на, монетах Київської Русі з монет Боспорського царства. Візантійський хроніст Лев Диякон у X ст. залишив цінний опис зовнішності войовничого князя Святослава, який після смерті своєї матері Ольги знов повернув молоду державу до язичництва, а тому, вірогідно, дотримувався давніх язичницьких звичаїв і в одязі. Скромно одягнутий, він мав поголену бороду при довгих вусах і майже повністю поголену голову, якщо не враховувати залишеного клоку волосся з лівого боку, що мало свідчити про благородність його походження. Одне вухо князя прикрашала золота сережка. Звичай носити оселедці відомий у дружинників "Великої Булгарії" хана Курбата (VI ст., дружинники інших степових володарів носили інші характерні зачіски). У переговорах Святослава з імператором Цимісхієм, зміст яких переданий Львом Дияконом, візантійський імператор тричі згадує Кіммерійський Боспор (Керченську протоку) як батьківщину росів, на яку вони й мають повернутися.

Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів (не всі твори дійшли до нашого часу), найдавнішим був начальник аббасид-ської пошти і розвідки Ібн Хордадбег, який писав ще на початку IX ст., став єдиним, хто ототожнював русів зі слов'янами, характеризуючи їх як слов'янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не "слов'ян", а "рабів" ("сакаліба"), тобто руси постають не слов'янськими купцями, а торговцями рабами. У цілому ж як арабські, так і візантійські й хозарські автори відзначають виняткову мужність і разом з тим жорстокість і дикість давніх русів, які робили нерідко далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Щодо слов'ян, останні мали ставати головним товаром русі поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Користаючи з невеликої кількості чоловіків у слов'янських поселеннях тієї доби, руси виряджали експедиції у 100-200 чол. за "живим товаром" з особливого заболоченого острова, відомого як "острів русі". За повідомленнями Ібн Русте, який написав про цей густонаселений острів* довжиною в три дні переходу з повною відсутністю на ньому великих поселень, рабів, з якими поводилися добре в інтересах торгівлі, руси продавали волзьким булгарам і хозарам. Як свідчить цей автор, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов'ян. Одразу після народження Сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: "Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем". Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю. Але далі, всупереч вищесказаному, можливо вже за іншими джерелами, Ібн Русте описує країну багатьох міст із доброзичливим ставленням до іноземних купців і взагалі іноземців, народ згуртований і саможертовний, який ніколи не залишає співвітчизників.

Натомість питання походження русів торкається епічна поема ''Сказання про дочку Шана" волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпров'я з невдалого походу на (іередній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, "'сакланське" плем'я росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунав'я вагаточисельні "ульчиї" (вірогідно, уличі). При тому, що в поемі й Чорне море називається "Сакланським", значення вжитого епічним поетом терміну викликає багато питань. Проблема походження русі мала велике значення і своєрідно відбилася у перших (з відомих у наш час) літописах Київської Русі, про які мова у наступному розділі.

На роль легендарного острова у наш час найбільше претендують (о.Саарема неподалік узбережжя Естонії, Таманський півострів і місцевість між Івановом і Кременчуком на сучасному правому березі Дніпра, який раніше утворював нижче Канева два русла, які знов сходилися через 130 км. Найважливішою торговельною артерією, що з'єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з розквітлим за Македонської династії Константинополем, який став головним торговельним центром Старого світу, був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто слов'янські. Вони постають і поблизу порогів, у місцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху "з варяг у греки". У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів - "руський" і "слов'янський". При цьому, як довів український історик М.Брайчевський, "руські" назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської - спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Вони в першу чергу вражали чужинців, що з'являлися в наших землях. Мабуть через це вони називали слов'янське Подніпров'я "країною тисячі міст".

Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність об'єднати й очолити сусідів. Садним із таких центрів і став Київ, що згодом перетворився на столицю однієї з найбільш могутніх і культурно розвинених держав середньорічної Європи.

Культура давнього Риму

Культура Давнього Риму стала завершальним етапом у розвитку античної культури. В еволюції давньоримської культури виділяють такі основні періоди: царський (УШ-ІІ ст. до н.е.); період Римської республіки (510 р. до н.е. - 31 р. до н.е.); епоха Римської імперії (31 р. до н.е. - 476 р. н.е.).

Римська античність сприйняла багато елементів давньогрецької культури. Так, римська міфологія значною мірою повторює грецьку: до неї включені олімпійські боги, частина з яких ототожнюється з римськими і носить їхні імена. Архітектура Риму використовує грецькі ордерні форми. У римській філософії еклектично сполучаються принципи різних учень грецьких мислителів. Особливого поширення набувають скептицизм і стоїцизм (Сенека, Марк Аврелій).

Але в той же час римській культурі притаманна самобутність. Склавшись, як і грецька, на основі громадянської общини (що сприяло взаємовпливу грецької та римської культур), римська культура відобразила особливості італійської модифікації громадянської общини (цівітас), котра відрізнялася від грецького полісу, зокрема тим, що формувалась в умовах безперервних завойовницьких війн і будувалася за зразком патріархальної сім'ї, де батько мав необмежену владу. В результаті цього склались особливі риси колективного духу римлян: непохитність, практицизм, приземленість (на відміну від поетично-споглядального духу греків), схильність до порядку, залізної дисципліни, культ влади та державності. Серед особистісних якостей людини найбільше цінувалися мужність, стійкість, вірність обов'язку, сміливість. Для римлянина вищою гідністю було служити civitas, вищою нагородою у службі Риму для індивіда є honos (пошана, всенародне схвалення). Одне з центральних місць в шкалі цінностей римлян посідала свобода -libertas. Свобода тут уже розуміється насамперед як економічна незалежність, як право на володіння певною ділянкою землі. Дуже важливим її аспектом була свобода від тиранії царської влади. Влада для римлян - це res publica, справа народу.

Сувора реальність вимагала від громадян не тільки залізної військової дисципліни, а й усвідомлення того, що в захисті своєї держави вони можуть покладатися лише на власні сили. Тому в римській міфології боги, як вважали римляни, лише допомагали їм перемагати своїх ворогів, виказуючи цим свою особливу прихильність до Риму. Саме він, його непереможний народ і навіть герої, котрі існували реально і загинули в боротьбі за його славу і велич, знаходяться в центрі міфології Давнього Риму.

Із середини І ст. н.е. приходить епоха імперії. 3 падінням останніх родових авторитетів і заміною їх авторитетом держави, індивід повністю пориває з полісним колективом і переходить на шлях індивідуалістичного розвитку. На місце громадянина приходить підданий, який тепер залежить тільки від імператора. Останній у своїй особі підміняє римський народ, стає джерелом права і гарантом існуючого порядку.

Якщо для громадянина держави-полісу був характерний безпосередній зв'язок у системі "община-громадянин", то для підданого мотивація його вчинків майже повністю вичерпується зв'язками в системі "імперія-підданий", тобто зв'язками підлеглості. Нова соціально-політична ситуація вимагала певних коректив і в системі релігійних вірувань римлян, які здійснюються в напрямку встановлення обов'язкового імператорського культу.

В умовах імперії поліс перетворюється в космополіс, замість колективізму розвивається індивідуалізм, замість патріотизму - космополітизм. Якщо абсолютна більшість рядових громадян імперії втрачає свою свободу, то панівна верхівка, навпаки, набуває свободи майже нічим не обмеженої, стає понад законом.

Розклад суспільного життя в Римській імперії у перші століття н.е. обумовлює кардинальні зрушення в структурі людського вчинку, веде до втрати цілісності людської особистості античного типу. Честь, доблесть, гідність - вищі цінності римського грома-дянина-воїна епохи республіки в імперському Римі втрачають свій сакральний статус і нерідко вже розглядаються лише як небажані перепони на шляху досягнення особистих цілей.

Сувора та аскетична доброчесність, надмірна заполітизованість і "воєнізована" свідомість римлян визначають ідеал римської культури і мистецтва, зокрема який можна сформулювати як "Сила, вбрана у велич". Могутність, масивність, утилітарність як характерні риси римського мистецтва особливо чітко проглядаються в ньому в імперський період історії Риму, коли вимоги імперської величі обмежують духовність суспільства, позбавляючи мистецтво тієї краси і витонченості, яким відзначався художній геній Еллади.

В епоху римської античності досягають високого рівня розвитку ораторське мистецтво (Гай Гракх, Цицерон), історична наука (Діодор Сицилійській, Тацит, Плутарх), природознавство (Пліній Старший).

Найважливіші культурні новації римської античності пов'язані з розвитком політики і права. Якщо в невеликих грецьких державах-полісах з їх різноманітними, часто мінливими формами правління багато питань можна було вирішувати на основі безпосереднього волевиявлення загальних зборів громадян чи правлячої верхівки, то керівництво величезною Римською державою потребувало створення детально розробленої системи державних органів і юридичних законів, що регулюють цивільні відносини, судочинство і т.д. Історик Полібій вбачав у досконалості політико-правового устрою Риму основу його могутності. Давньоримські юристи дійсно заклали фундамент правової культури. Римське право дотепер залишається основою, на яку спираються сучасні правові системи.

Але чітко оговорені законодавством взаємини, повноваження й обов'язки численних бюрократичних установ і чиновників - сенату, магістратур, консулів, префектів, прокураторів, цензорів та інших - не усували напруженості політичної боротьби в суспільстві. До своєї боротьби за місце в системі влади нобілітет (знать) підключав широкі верстви населення, прагнучи одержати від них підтримку. На службу політичним і ідеологічним цілям ставились література, образотворче мистецтво, міське будівництво. Політи-зованість - характерна риса римської культури.

Давній Рим посідає ключове місце в історії європейської та світової культури. Ставши величезною державою, поєднавши досягнення всіх цивілізацій Середземномор'я, залучивши до економічної, правової та адміністративної системи імперії комплекс європейських народів, Давній Рим безпосередньо сформував основи європейської культури. Саме тут відбулося формування розвиненої самосвідомості особистості.

У цілому найважливішими культурними досягненнями давніх римлян, котрі вони, розвинувши запозичене у греків, передали Західній Європі, були: ретельно розроблена система права; система державної організації (зокрема принцип розподілу влад); принципи демократії та громадянської відповідальності

Історія грецького мистецтва гідна подиву. Невеликий за чисельністю народ у зображувальному мистецтві, поезії та театральному мистецтві створив зразки, на які два тисячоліття рівняються народи Європи.

Мистецтво Давньої Греції виходить з міфології і бере з неї свої теми і сюжети. Однак воно починає служити не тільки ритуально-міфологічним, культовим цілям. Твори мистецтва набувають власної, естетичної цінності, що визначається не їх культовим призначенням, а художніми властивостями. Мистецтво перетворюється давніми греками в самостійну область культури, сферу діяльності, спрямовану на задоволення естетичних потреб.

Саме зацікавленість людиною, ствердження її величі та краси, не тільки тілесної, але і краси почуттів, думок, дій найбільш повно реалізовані в мистецтві Давньої Греції. В образах Аполлона, Афіни, Геракла, Тезея втілюються уявлення давніх греків про типові та досконалі якості людини. В цих образах абсолютизується велич розуму, закону, гармонії як якостей, що перемагають у героїчній боротьбі нерозумне, звірине, стихійне. У грецькій міфології природа дружелюбна і зрозуміла, хоча в ній є темні та грізні сили. Але людина може з успіхом протистояти їм. У тому, що грецьке мистецтво орієнтувалося на людину, співвідносило себе з нею і встановлювало особливий зв'язок людини зі світом, проявляється його гуманізм.

Художники античності прагнули знайти раціональні основи краси, універсальні правила мистецтва. Вони переймаються пошуками міри та порядку. Як відмічають дослідники, давні греки, зокрема в класичний період виробили цілісну систему естетичних понять і уявлень, що зробило свій внесок у створення цілісного, завершеного типу художньої творчості. Тип художньої творчості греків характеризується раціоналізмом, прагненням до упорядкованості та пропорційності, а також відповідність людині і людському світу. Античний живопис і скульптура виходили з "класичного канону" Поліклета - відомого грецького скульптора та теоретика мистецтва (автор праці "Канон") другої половини V ст. до н.е. Наявність канону - сукупності правил, що визначали ідеальні пропорції гармонічної фігури людини, обумовлена тим, що гармонія розумілась як упорядкованість, в основі якої математичні розрахунки. Тіло людини підлягало геометричному вивченню, і як результат, були встановлені правила пропорційного співвідношення його частин. Так, статуї Поліклета втілюють давньогрецькі ідеали краси, стриманості, сили та почуття власної гідності. Естетичне світосприйняття, що притаманне класичній культурі Греції, знайшло своє відображення в роботі видатного філософа Аристотеля "Поетика". Особливого значення він надає цілісності художнього твору, впорядкованості та пропорційності його частин.

У Греції виникають особливі види мистецтва: архітектура, скульптура, лірична поезія, драма, театр. У давньогрецькому мистецтві зародились класичні архітектурні стилі - доричний, коринфський, іонічний ордери; канони скульптурного зображення людського тіла (Фідій, Мірон, Пракситель, Поліклет, Скопас, Лісіпп); зразки любовної лірики (Сапфо, Анакреонт), трагедії (Есхіл, Софокл, Еврипід), комедії (Аристофан).

Особливо значимим видом мистецтва для давніх греків був театр. Саме слово "театр" (у буквальному перекладі - видовище, місце для видовищ) взяте з грецької. Театральні вистави були їх улюбленою розвагою. В Афінах міська влада навіть видавала бідним громадянам гроші на відвідування театру. Давньогрецькі театри являли собою величезні спорудження, які вміщували до 17 тисяч глядачів, що свідчить про масовість театрального видовища, що поєднувало в собі образотворче, літературне, музичне начала.

Естетичний вимір грецького мистецтва та його життєдайність стали підґрунтям для перевороту в історії світової художньої культури. Прогресивна роль грецького мистецтва полягає в тому що: по-перше, у грецькому мистецтві була всебічно розкрита в художньо досконалих образах фізична і духовна краса реальної людини; подруге, у грецькому мистецтві основним змістом стало відображення головних завдань і суперечностей життя суспільства; по-третє, утвердилася суспільно-виховна роль мистецтва.

Мистецтво Давнього Риму знаходилось під безпосереднім впливом грецького; культура Греції пронизувала усі сфери життя римлян. Відбулося парадоксальне явище: підкорений народ підкорив своїх ворогів. Але в давньоримському мистецтві проявились специфічні особливості, що було обумовлено ментальністю римлян. Як образно зазначив Цицерон, греки вивчали геометрію, щоб пізнати світ, а римляни - щоб вимірювати земельні ділянки. Тверезість та практичність світогляду римлян відобразились в домінуванні тих видів мистецтва, котрі мали безпосереднє практичне значення. Римляни переважно займалися впорядкуванням середовища і привносили цивілізацію в оточуючий світ. У містах та провінціях вони створили мережу зручних і функціонуючих до нинішнього часу доріг, кам'яних мостів, акведуків. Римляни вперше винайшли бетон, що було справжньою революцією у будівництві; спочатку він використовувався лише при будівництві доріг, а потім знайшов широке використання і у зодчестві. Особливість римської архітектури - широке використання арок, склепінь, ордерних аркад. Грандіозність, пишність споруд виражали ідею могутності римської держави, а пізніше - і імператора. Головне місце в архітектурі займали форуми, тріумфальні арки, амфітеатри, цирки, терми, базиліки, палаци та вілли.

Римляни створили також прекрасну літературу. Порівняно з грецькими зразками твори римських авторів відрізняються більшим драматизмом, більш тверезим і натуралістичним аналізом дійсності. Видними представниками літературної творчості були комедіографи Плавт та Теренцій, сатирики Ювенал, Апулей, поети-лірики Катулл, Овідій, Тібулл, Горацій. Вергілій створив знамениту героїчну поему "Енеїда". Провідними жанрами римської літературі були ораторська та історична проза (Цицерон, Тіт Лівій, Тацит).

Значним і виразним явищем в історії світового мистецтва стали римський реалістичний, яскраво індивідуалізований скульптурний портрет, що розкривав внутрішній світ людини ("Брут", "Оратор", бюсти Цицерона, Цезаря), а також - історичний рельєф (колона Траяна, на якій зображені сцени війни з даками).

Культура Візантії

КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ (IV-XIV ст.)
Візантія – одна з держав, яка внесла великий вклад в розвиток культури в Європі середніх віків. В історії світової культури Візантії належить особливе місце. В художній творчості Візантія дала середньовічному світові високі образи літератури і мистецтва, котрі вирізнялися благородною витонченістю форм, образним баченням думки, витонченістю естетичного мислення, глибиною філосовської думки. По силі виразності та глибокій духовності Візантія багато століть випереджала всі інші країни середньовічної Європи. Прямий спадкоємець греко-римського світу та елліністичного сходу, Візантія завжди залишалася культурним центром. Якщо спробувати виділити Візантійську культуру з Європейської культури та культури Переднього та Ближнього Сходу, то основними особливостями будуть наступні:
* У Візантії була основна спілна мова – Грецька
* У Візантяї була основна спільна релігія – християнсво
* У Візантії, при всій багатоетичності, існувало етнічне ядро – греки
* Візантійська Імперія завжди вирізнялась стабільною державністю та централізованим керуванням
Це все, звичайно, не виключає того, що візантійська культура, впливаючи на всі сусідні країни, сама зазнавала впливу інших культур. На її культуру впливали культури з Ірану, Єгипету, Сірії, Закавказ’я, а пізніше – з латинського Заходу та Стародавньої Русі. Також Візантії доводилося вступати у культурні контакти з народами, що були на значно нижчому рівні культурного розвитку (візантійці називали їх “варварами”).
Всю тисячолітню історію Візантії можна поділити на три періоди:
* Середина IV – перша половинаVII ст. – період розпаду рабовласницького ладу і становлення середньовічного суспільства
* Середина VII – початок XIII ст. – поява та розвиток феодалізму у Візантії
* XII – середина XV ст. - останній період, що характеризується подальшим розвитком капіталізму та початком його занепаду.
Перші сторіччя існування Візантійської держави можна розглядати як важливий етап у формуванні світогляду візантійського суспільства, що спиралося на традиції язичницького елінізму та на принципи християнства. В ранній Візантії новий розквіт переживає філософія неоплатонізму (Прокл,Діадох,Плотин). Неоплатонізм був елітарним, і саме тому його спіткала доля приреченої філософії.
Формування християнства як філософсько-релігійної системи було складним та довгим процесом. Християнство містить багато філософських та релігійних вчень того часу. На зміну невизнання християнством всього, що відносилося до язичництва приходить комроміс між християнством та античним світоглядом. Найбільш освічені та дальновидні християни-богослови зрозуміли необхідність володіння всим арсеналом язичницької культури, вони поєднують християнство з ідеями неоплатонізму.
В перехідну епоху занепаду рабовласницького ладу та становлення феодального суспільства суттеві зміни відбуваються у всіх сферах духовного життя Візантії. З’являється нова естетика, нова система духовних цінностей, більш відповідна тогочасному мисленню та емоційним запитам середньовічної людини. Патристична література, біблійна космографія, літургічна поезія, чернецька повість, всесвітня хроніка, християнська агіографія, що містять релігійний світогляд, поступово завойовують Візантійське суспільство і приходять на заміну античній культурі.
Змінюється і сама людина тієї епохи, її світогляд, його відношення до всесвіту, природи, суспільства. Замість античного герою приходить світ страждаючої маленької гріховної людини, що вірує у своє “спасіння”.
В ранній Візантії кристалізується одна з фундаментальних ідей середньовіччя – ідея союзу християнської церкви та “християнської імперії”.
Духовне життя тогочасного суспільства вирізнялось драматичною напругою; у всіх сферах знань, літератури, мистецтва спостерігається змішування язичницьких та християнських ідей, образів, уяв.
Взагалі в перший період існування Візантії сформувалися основні особливості Візантійсьої культури. Перш за все потрібно сказати, що Візантійська культура була відкритою для впливу інших культур, але поступово вона синтезувалась у провідну греко-римську культуру.
Культура ранньої Візантії була міською культурою, великі міста, в першу чергу Константинопіль, були не лише центрами ремесла та торгівлі але і високими культурними центрами.
На другому етапі розвитку Візантійської культури християнство панує у всіх сферах життя людини. Причиною цього став наступ ісламських релігій зі схода та війни проти “невірних”.
В літературі переважає “шаблонна” творчість. Естетична думка сягає свого розквіту у VIII – XII ст., і сильно впливає на художню практику ряду Європейських країн.
Кризисні явища були характерними для цієї перехідної епохи в Візантійській культурі. Так розвиток найбільш масових, релігійних видів живопису відновилося лише після 843 р. , тобто після перемоги іконовшанування.
У VIII-XII ст. оформилось особливе музично-поетичне церковне мистецтво. Основними жанрами церковної музики стали канон (музично-поетичні композиції під час церковної служби) та тропар. Тропари складалися чи не до всіх свят та пам’ятних дат.
Прогрес музичної творчості призвів до створення нотого письма (нотації) а також літургічних рукописних збірничків, в яких фіксувались пісньоспіви.
На другому етапі розвитку своєї культури Візантія досягла найвищої могутності та найвищої точки розвитку культури. В суспільному розвитку і в еволюції культури Візантії очевидні протиречливі тенденціїї, що були спричинені розташуванням Візантії між Сходом та Західом.
Третій період можна коротко охаректиризувати як найвищу точку розвитку феодалізму та розпад Візантійської імперії. З причини відсутності достатньої кількості матеріалу про цей період ми можемо лише сказати, що Візантія внесла великий внесок у розвиток світової культури. Її основні культурні принципи та напрями перейшли до сусідніх держав.Візантію можна назвати “другим Римом”, адже її внесок у розвиток Європи та всього світу не менший ніж внесок Римської імперії.

Візантійська імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в

її східній частині й існувала до середини XV ст.
Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в

324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із

заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської

імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням

усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І

відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську

імперії.
Імператором Східної Римської імперії, було проголошено Аркадія (395-408

рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу

“Роменською”.
В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За

державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця

існування Візантії – грецька мова.
У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3

основних періоди.
Перший період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом

рабовласницьких і початком формування феодальних відносин.
Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток

феодалізму.
Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної

роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з

іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального

господарства.
В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:
- Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації

рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи

феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з

античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське

забарвлення;
- Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок

скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації,

економічної стагнації.
- Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в

Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста.
- Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури,

зумовлений розквітом візантійських міст.
- П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду,

пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії

Культура давньої Індії та Китаю.



<< предыдущая страница   следующая страница >>