asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 55 56 57 58 59 ... 66 67

НА ПОСТУ БОЙОВОМУ...
Юрко, як по-українському ласкаво називали його друзі. Прокопенко — добрий, тихий, ввічливо-коректний, інтелігентний, м’яко-усміхнений. До всіх без винятку привітний і зичливий... (Кожного він зустрічав неодмінно доброю посмішкою — такий уже вдався).

Народився Юрій Тимофійович у м. Дніпропетровську. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Автор збірок гумористичних оповідань: "Азбука слави", "Детектив про детектив", "Кришталева мрія", "Сюрприз", "Шапка-невидимка", "Помилка агента", "Король на хвилину", "Аварійна ситуація", "Рука мецената", "Зустріч з прибульцем" та ін. Окремі твори перекладалися іншими мовами світу. Особливо охочі його друкували московські часописи.

Його гумор м’який, якийсь наче аж "тихий", але бував часом гострим, гуморески — власне, це маленькі оповіданнячка — невеликі за обсягом, як наче зцементовані. Писав переважно на міську тему, завжди свіжо, по-своєму. Упевнено й цілеспрямовано.

Як прийшов у 1964 році в "Перець", то як згодом виявиться, назавжди. Працював фейлетоністом, зав. відділом, відповідальним секретарем, залишаючись все таким же — тихим, добрим, коректно-тактовним, інтелігентно-ввічливим, м’яко усміхненим...

Потім колектив "Перця" вибере свого відповідального секретаря, який так добре і надійно себе зарекомендував, головним редактором.

Він був — роки та роки — головним редактором, залишаючись все таким же скромним, інтелігентно-ввічливо-коректним, добрим, привітно-усміхненим.

Ніколи не скаржився на своє здоров’я, хоч серце вже тоді почало його підводити. Але відпочивши — потаємно, щоб ніхто не бачив, — та напившись пігулок, знову невтомно трудився над черговим номером "Перця".

А якось зайшли співробітники до свого головного редактора (чомусь не відповідав його телефон, хоч він перебував у кабінеті), аж головний сидить за своїм столом робочим — так, як і звикли завжди, коли б не заглядали до кабінету, — його бачити. Лише цього разу він не наліг на стіл, як робив, коли працював над матеріалами, а ніби відпочиваючи, відкинувся на спинку крісла.

Верхній ґудзик сорочки розстебнутий, вузол краватки послаблений, піджак теж розстібнутий (співробітники звикли свого шефа бачити завжди підтягненим, зібраним, з акуратно застібнутим піджаком), а права рука його під полою піджака там, де серце…

І дивиться мимо стривожених співробітників, дивиться вже не земним поглядом, дивиться кудись у простір — як у вічність.

Кинулись до нього, а він, Юрій (Юрко) Прокопенко, прекрасний гуморист, головний редактор "Перця" уже в іншому світі...

А на доброму лиці його була все та ж привітна, доброзичлива, м’яка посмішка, що її називали "посмішкою Юрка"...
  
ДОГАНЯЙТЕ, ЯКЩО ЗМОЖЕТЕ!
Ця тема настільки багатопланова, що спроба втиснуть її в рамки дорожніх нотаток уже сама по собі смішна. Гумор для американця — це складова частина національного характеру, предмет його гордості, якщо хочете — спосіб його життя. Усмішки заохочуються, пропагуються, культивуються. Усміхатися американця вчать з дитинства. Дома — батьки, а з першого ж класу елементарної (початкової) школи — вчителі. «Скажи чі-і-і-з» (сир по-нашому), — з перших своїx кроків чує малюк і розтягує губи в усмішці, намагаючись при цьому продемонструвати одразу вci свої зуби.

Усмішка — це своєрідна візитна картка ділової людини, запорука успіху, неодмінний ритуал. Уміти посміхатися — обов'язок працівників торгівлі, cepвicy, обов'язок кожного, хто спілкується з людьми i зацікавлений у тому, щоб справити враження.

Для ділових американців усмішка, певно, важливіша за галстук. Я інколи запитував себе, чи знімають вони її з обличчя, коли, скажімо, лягають спати? Враження складається таке, що адресована ця усмішка саме тобі й нікому більше. А жарт, з якого вони, як правило, начинають розмову, хай не надто тонкий, а інколи і просто розхожий, популярний, створює атмосферу контактності, довіри, так би мовити, атмосферу найбільшого сприяння. Недаремно американці кажуть, що сміх — це найкоротший шлях до серця. І чим щиріший він, тим меншою робиться дистанція між людьми.

Гумор супроводжує американців скрізь. Гумористичні написи можна побачити на футболках i куртках. Ну, наприклад, ось такі: «І не сподівайтеся — я холостяк!», «Доганяйте, якщо зможете!», «Мої проблеми — це мої проблеми», «Яке пекло — передчуття старості!». Дуже розповсюджені гумористичні написи на чашках i кухлях, з яких і молодь, і досить поважні за віком люди п'ють у кафе соки, пиво, «пепсі-колу»: «Не витрачайте даремно часу — нічого не вийде!», «Маю кілька хвилин вільних», «А чом би й ні!», «Не люблю мовчунів». Гумористичні написи і карикатури можна зустріти на серветках у ресторанах і барах, на листівках і конвертах, у вітринах ремонтних майстерень. Вони розповсюджені в службах торгівлі, побуту. Біля кожного аеропорту, вокзалу, в центрі міста можна побачити на стоянках десятки, сотні найрізноманітніших автомашин з написами на лобовому склі — «Візьми мене!». Так пропонує свої послуги фірма автопрокату. Мабуть, рекламу без гумору американець просто б не сприйняв. Тому в рекламній індустрії, як нам розповіли, гуморист — найпрестижніша особа. Переважна більшість відомих у країні гумористів або працює у рекламі, або ж працювала колись. Може, тому телевізійні рекламні сюжети інколи просто вражають своєю дотепністю.

З численних телевізійних програм постійно, як мінімум по двох, демонструються гумористичні шоу. Улюбленці глядачів, відомі коміки, які за популярністю можуть сміливо конкурувати з рок-зірками, щовечора приходять у дім американця, щоб разом з ним посміятись. Проблеми — від світових до суто сімейних. Коли ми в Голівуді оглядали павільйони кінокомпанії «Бурбанк», яка, крім усього іншого, продукує побутово-гумористичні телесеріали, і поцікавилися у режисера, чому такі лаконічні, сказати б, умовні декорації, він відповів: «А ми це в спектаклі компенсуємо гумористичною насиченістю діалогів і комізмом ситуацій».

Серед усіляких чеснот почуття гумору у американця чи не на першому місці. Він швидше погодиться визнати себе невігласом у футболі, нікудишнім коханцем і — що особливо ганебно — поганим водієм, ніж зізнається, що в нього відсутнє або недостатньо розвинуте почуття гумору. Тому-то так тут популярні різні гумористичні товариства, спілки, асоціації, що об'єднують людей веселої вдачі.

Упродовж подорожі ми не раз зустрічалися з такими людьми, об'єднаними в подібні асоціації і товариства. Самі лише назви чого варті — «Товариство любителів томатного соку», «Клуб ворогів ґудзиків», «Асоціація винахідників колеса». В деякі нас приймали. Наприклад, прийом членів нашої делегації до товариства «Людина ніколи не полетить» проходив з кумедними урочистостями. Нам вручили дипломи, які засвідчували наше членство, зачитали статут цього досить престижного товариства. Пояснили, що головний обов'язок кожного члена — не вірити в те, що він летить, навіть коли він сидить у літаку. Девіз товариства викарбувано на значках, які разом з дипломами вручили нам під бурхливі оплески і сміх присутніх — «Птахи літають, чоловіки п'ють». Найцікавіше, що серед членів цього веселого товариства багато зовсім непитущих і багато тих, чиє хобі — літати на повітряних кулях, членів цілком «серйозного» товариства «Балон».

Поблизу Саратога-Спрінгс, надзвичайно затишного міста в штаті Нью-Йорк, відбувся, як повідомила місцева газета, «перший в історії запуск радянських сатириків». П'ять різнокольорових повітряних куль підняли членів нашої делегації у повітря. Ми попливли над лісом, озерами, а мої друзі-супутники по гондолі на повному серйозі доводили мені, що то не ми летимо, а то летить назустріч нам отой чудовий краєвид...

А ще був урочистий прийом у незвичайне товариство в штаті Небраска. Ми зустрічалися з фермерами, знайомилися з їхньою працею, автоматизованою і комп'ютеризованою, побутом, який нічим не поступається міському, і дивувались, яким робом при зайнятості, раціональності й щільно спресованому часі знаходять вони годинку-другу для веселих розваг, конкурсів у клубах, які об'єднують фермерів, як правило, за територіальним принципом. Та, трапляється, не лише територіальним. Один з фермерів, у якого ми побували в гостях, виявився членом клубу, до якого у місті Лінкольні, столиці штату, приймали і нас.

Цей клуб мав дуже солідну назву — «Адміралтейство». Члени клубу, адмірали, одержували відповідні посвідчення, в яких зазначалось, що відтепер вони в Небрасці командуватимуть цілими флотиліями. Щоб став зрозумілим весь комізм такого членства, досить сказати, що в штаті немає і ніколи не було моря.

Проте існують у країні гумористичні клуби, товариства, асоціації, цілі яких виходять за межі просто веселощів та розваг. До таких, зокрема, належить асоціація, на запрошення якої ми і прибули до Сполучених Штатів — Міжнародна асоціація професійних бюрократів.
МИКОЛА СОМ

ПОЕТ, УЧИТЕЛЬ, РИБОЛОВ
СОМОВА ВУЛИЦЯ

Вулиця, Сомова вулиця,
Та, що коліном лягла,
Хата до хати не тулиться
Тут — в Оболоні села.



Стійте ж, гаї ви березові!
Я похвалюся людьми.
Славою вшир підперезані,
Тут проживають Соми.



Рівна дорога обшинена
В поле біжить крізь гаї.
Правлять уміло машинами
Друзі хороші мої.



Вийдуть до кузні і молотом
Вдарять — розбудять село,
Кажуть: "Не хлопці, а золото, —
Досі таких не було".



Тільки ж бо днями хорошими
Хлопці ідуть в моряки.
Буде гойдатися кльошами
Вулиця десь на святки.



Стопчуть траву за березами...
Ох, і святкують у нас:
Тільки за дальніми плесами
Лине розкотистий бас.
... Радо про вас писатиму, —


Горда і гарна моя рідня...
А перед вами — вусатими —
Хто я? Іще Соменя.


То хто ж він такий Микола? Сом чи ще Соменя?

У самоепітафії він про себе скаже так (не забуваймо: епітафія — напис на могилі. Уявній):

Земний уклін Миколі Сому!

Він тут (нарешті!) охолов.

Тож не втече тепер із дому

Поет, учитель, риболов.
А офіційна (майже офіційна) його біографія (не Соменяти, а Сома)така

Народився 1935 року в с. Требухів Броварського району Київської області в родині сільського коваля. Навчався в Требухівській школі та на факультеті журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Опісля працював у редакціях газет "Нафтовик Борислава", "Вечірній Київ", "Друг читача", "Слово просвіти", в журналі "Ранок", в "Укрконцерті", у видавництві "Музична Україна", в Кабінеті молодого автора Спілки письменників України. Вчителював у рідному селі та в київських школах. Працює й нині. А ще він автор багатьох поетичних книг: "Йду на побачення", "Хроніка воєнного дитинства", "Присвяти і послання", "Сто епітафій", книжок прози "З матір’ю на самоті" та "Як я Сталіна хоронив", а також відомих ліричних пісень.

За літературну, освітянську та громадську працю відзначений званням "Заслужений діяч мистецтв України", "Відмінник освіти України", нагороджений орденом Святого Архистратига Михаїла. Лауреат літературних премій імені Володимира Сосюри, Остапа Вишні, Дмитра Нитченка, Олекси Гірника та Фонду Тараса Шевченка...

Це він — Микола Сом: поет, учитель, риболов.

Він і не зовсім... він. Тобто таки він, але не увесь. Немає такої писаної біографії, бодай і офіційної, у якому можна було б його вбгати — Миколу Сома. Він об'ємніший — навіть за свою власну біографію.

"Про Миколу Сома говорили і писали видатні письменники, артисти й композитори. Серед них — Іван Семенович Козловський, Павло Григорович Тичина, Максим Тадейович Рильський, Володимир Миколайович Сосюра, Олесь Терентійович Гончар, Платон Іларіонович Майборода, Павло Архипович Загребельний.... Вони відзначали його самобутній талант, природну емоційність, художню конкретику письма та іскрометну дотепність. А разом із тим поет зазнавав нищівних нападок від критичної братії і навіть переслідувань від агресивних чиновників, а втім, критичні стріли були спрямовані не проти віршів, а супроти його молодої зухвалої вдачі. Пам’ятаю як один рожевощокий, плакатно-усміхнений критик закінчував свою рецензію на юні вірші Сома ось такою компартійною вимогою: "Пора Миколі Сому задуматися над своєю поведінкою". Над якою поведінкою? Хіба ж Микола був рецидивістом, брехуном, многоженцем? Нічого подібного в його творчій біографії та життєвій біографії не було, це я твердо засвідчую, бо знаю Сома понад тридцять років.

Гадаю, що у вірші "Сергію Єсеніну" український поет сказав не тільки про свого улюбленого російського поета, а й про себе:

І підстригти, і погладить лізли,
Бо, мовляв, доступний і простий,
Та кришились гребінці залізні
Об шовковий вихор золотий.

Так писав про свого молодшого колегу і побратима у 1990 році Олесь Жолдак. І далі сатирик зазначає:

достеменно знаю, що Микола не завжди був на коні, він бував і під конем. У його творчому доробку траплялись вірші безпредметні, поверхові й поспішні, але з роками він не втратив ніжної і доброї душі, свого веселого й зухвалого характеру. Навпаки — він набув дорогоцінного образу шевченківського Перебенді, що "затанцює, засміється, а на сльози зверне". На всіх крутежах своєї нелегкої долі поет залишився вірним обраному слову:

Чого сміюся?

А того сміюся,

Що я ніде нікого не боюся.

Сміюсь над горем, регочу над лихом

І навіть плачу неповторним сміхом.
Можу це підтвердити, адже свого часу сам колись написав про Миколу Сома цілу документальну повість — поета, учителя і риболова, — під назвою "Чорторий". (Є така притока в заплаві Дніпра, вельми поетична і симпатична в районі Києва, де ми з Миколою ловили рибу).

Про Миколу Сома, поета-лірика і пісняра /а кілька його пісень навіть народними стали — хоча б "Без вітру не родить жито...") акцентувати не буду, скажу, що він крім усього ще й сатирик-гуморист. Згадуваний уже тут Олесь Жолдак зазначає у своєму слові про Сома: "Я знаю, як це важко — поєднати трагічне й комічне. Тут один крок до безодні, до провалля. Треба добре знати і єство людини, і природу сміху. Лиш сміливі, чисті й чесні люди можуть голосно сміятись Бо сміх — це свобода, повне розкріпачення душі".

  

КУДИ ІДУ?



Питають сусідки:

Миколо, ти звідки

Ідеш і вертаєш на стежку знайому?

Ой милі сусідки,

Іду я нізвідки,

Іду з комунізму до рідного дому.

  
ДАВНІЙ НАТЮРМОРТ



На столі самогону сулія —
Отже, знову у селі я...


  
КОГОСЬ Б’ЮТЬ...



Іду. Дивлюся — когось б’ють.
Я придивився — б’ють мене.

  
Е П І Т А Ф І Ї
МИКОЛІ БАЖАНУ,

поету сталінської ери,

головному редактору УРЕ
(Української радянської енциклопедії).

Тут лежить Бажан Микола
(А казали: не умре...)
Залишилась хитра школа —
Від "ура" і до УРЕ.

  
Іосіфу Кобзону —

співуну Московського Кремля

Лине із могили пісенька дурненька:
«Матушка-Расєя, Україна-ненька».
Цить, засни, Кобзончик. Ладоньки-ладусі...
Та нема ж у тебе жодної матусі.
Матушка-Расєя у Кремлі із татом
П'є московську водку, заїдає матом.
А чого ти стогнеш: «Україна-ненька»?
Наша Україна — ще ж дитя маленьке.
Спи, засни навіки. Ладоньки-ладусі...
Я знайду для тебе маму в Білорусі.

  

Газетяру-соціалісту Бокому
Тут знайшов довічний спокій
Газетяр товариш Бокий
(Люди кажуть: Лівобокий).
Слава ж мудрому Творцю,
Що забрав приблуду цю.


  
Плач по Совєтському Союзу
Демонстрація лівацька. Скрізь горить кумач.
По Совєтському Союзу, гей, лунає плач.
Ой ридає і волає компартійний туз:


Почіму ти розвалився, мой родной Союз? —
До Кремля здіймає руки, плаче соцгерой:


Ти міня в рубльовой зоне навсегда зарой! —
Навіть гірко причитає хитрий комірник:


До Совєтського Союзу какось я привик.

Шкільки тута перештарків! Шо дають і де? —
Стару бабу шепеляву партія веде.


А за бабою ступає дід — старий хохмач:

Пусть живе і не вмирає всесоюзний плач!
  


<< предыдущая страница   следующая страница >>