asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3










^

РОЗДІЛ ІІ. ЗМАЛЮВАННЯ НА СТОРІНКАХ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ І.С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО РІЗНИХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ З УСІМА ОСОБЛИВОСТЯМИ ЗВИЧАЇВ ТА ОБРЯДІВ

2.1. Звичаї та обряди матеріального етнобуття українців


Людина, як і пташка, прагне збудувати собі житло, яке є для неї оберегом від холоду, негоди й усього злого. Людина обожнювала свою домівку, тут проходило все її життя, найкращі хвилини відпочинку після тяжкої праці і довгої дороги. Тут росли діти, тут готувала дружина їжу. “ Народна архітектурна творчість сягає своїм корінням найдавніших етапів формування цивілізації. Вся історія розвитку цієї галузі культури народу свідчить про неабиякий талант багатовікового народного досвіду. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках “. Про звичаєві особливості сільських поселень та народного житла несуть нам відомості української художньої прози: (9, 266), (9, 62 ). Комплекс житлової обрядовості включав звичай вибору місця для нової хати. Вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу: (9, 381). Крім того, щоб визначити місце для нового будинку, ходили до ворожок та розпитували старих людей. У деяких випадках на цьому місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося, що й місце гарне: (9, 312). У житловій обрядовості існував дуже важливий обряд закладин. Майстри , звичайно, закладали хату на смерть: (9, 382). Важливий елемент житлової обрядовості – новосілля. За звичаєм, хату освячували, а вже потім переходили до нової оселі: (9, 313).

Щодо традиційного інтер’єру українського житла, то він не був дуже багатим. Обов’язково в хаті була піч – споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба, варіння страв. Звичайно, по діагоналі від печі влаштовували парадний кут – покутя, де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, обтикані цілющим зіллям та квітками; перед ними вішали лампадку: (9, 331), (9, 70), (9, 69). Покутя в українській хаті – почесне місце, де стояла скриня або стіл. На покуті сиділи, за звичаєм, голова сім’ї, молоді на весіллі або найповажніший гість: (8, 447). За звичаєм, збоку від столу знаходилася скриня, у яку складали одяг: (9, 11).

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис: (9, 289), (9, 275), (9, 10 ). Звичайно, наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що в даній оселі є на виданні дівка чи парубок: (9, 324 ).

Український двір, до складу якого, крім хати, входили й господарські будівлі (комори, стодоли, загони, стайні), звичайно, був огороджений тином (огорожею, сплетеною з лози чи іншого тонкого гілля) або перетинком (невеликим тином, що плетений поперечно). Найдавнішою формою огорожі були окопи з землі та глини, перемішаних зі м’ятою соломою, поверх них висаджували кущі та дерева: (9, 111), (9, 382).

За звичаєм, криницю в українському селі намагалися копати під вербами. Виростаючи біля річок, ставків, природних джерел, верба є ніби позначкою води на землі: (9, 320).

Господарські споруди села (млини, вітряки, токи, олійниці, крупорушки) знаходилися, звичайно, у кінці села; громадська споруда села – корчма – старовинний заклад для продажу горілки, їжі та для відпочинку подорожніх, знаходилася звичайно в центрі села, інколи – на околиці, на перехресті великих доріг, за звичаєм, при самій дорозі: ( 9, 24), (9, 272).

Народний одяг – один з основних компонентів матеріальної культури, тісно пов’язаний з усією історією народу. Український народний одяг розвивався і вдосконалювався протягом століть, вбираючи багатовіковий досвід, засвоюючи кращі традиції. Процес відбувався, зазнаючи впливу історичних, соціально-економічних та культурних факторів. У своїй книзі “Звичаї нашого народу” Олекса Воропай зазначав: “Український національний одяг має такі характеристичні прикмети: нечисленність частин убрання, простота крою, перевага білого кольору, спокійні барви прикрас та відсутність зайвої оздоби – збережене почуття міри. Це ті властивості нашого національного одягу, що надають йому перевагу перед народними одягами інших народів” [ 3, 291 ].

Український одяг переважно був полотняним, бо ткацтво полотна – одне з улюблених занять українців: (9, 300). Але одяг заміжніх верстви населення України шили з оксамиту й шовку: ( 9, 30). Основною частиною жіночого вбрання була сорочка. Комір, груди, рукава й подол сорочки, за звичаєм, оздоблювався вишивками та мережками. Жіноча сорочка належить до найстаршої одежі наших предків.

Як зазначав О.Воропай у своєму етнографічному нарисі, “звичайна довжина українських народних сорочок, що носяться з плахтою або запаскою, повинна сягати по “кісточки”. Сорочки та спідниці шиються трохи коротші. З-під плахти повинен чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається “поділ”: (9, 301).

Популярним натільним чоловічим одягом була біла полотняна сорочка, часто з вишитим коміром, грудьми та рукавами: (9,390), (9, 277). Поверх сорочки носили спідницю: (9, 390). Поверх спідниці дівчата й жінки носили фартух: (9, 358). Замість спідниці дівчата носили запаски. Запаски – це жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру, що використовували замість спідниці для обгортання стану поверх сорочки: (8, 431).

Особливістю зачісок чоловіків на Україні була коротка стрижка, але часто особливо парубки, хизувалися своїми довгими чорними кучерями: (8, 439-440).

В Україні існувало вірування, що ходити під відкритим небом з непокритою головою гріх для чесного чоловіка. У народі виробилися прислів’я: “Без шапки мов злодій ходить”. За нашими звичаями ходити з непокритою головою можна лише на похоронах та біля церкви. В хаті, переступаючи поріг, треба скинути чоловікові шапку. Вітаючись з людьми, особливо яких шанували, поважали, чоловіки також знімали головний убір: (9, 275), (8, 447). Шапки носили залежно від місцевих звичаїв – прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир: (9, 77).

Здавна поясним чоловічим одягом були штани й шаровари. Шили їх переважно з фарбованого полотна або синьої китайки та інших тканин: (9, 390). Там, де побутували широкі штани, за звичаєм, у них заправляли сорочку, а з вузькими штанами сорочку носили навипуск.

У сім’ях середнього достатку, звичайно, було по два комплекси одягу – буденний та святковий: (9, 10), (9, 282).

Український народний одяг зверху оперезається поясом. Пояси бувають шовкові, вовняні та бавовняні. Підперезуючись поясом, чоловіки та парубки обвивали собі стан навколо по кілька разів, а кінці пояса підтикають так, щоб краї його з китицями звисали до низу: (9, 77), (9, 8).

І жінки, і чоловіки на Україні ходили переважно в чоботях та черевиках: (9, 277), (8, 438).

Коси українських дівчат були довгі, справді до пояса. Довга коса – честь дівоча: (^ 9, 8). За звичаєм, у неділю та свята дівчата в коси вплітали різнокольорові стрічки та кісники: (9, 14). Звичай прикрашати голову квітами – квітчатися був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти: (9, 13), (9, 314). Найкращою оздобою голови дівчини, звичайно, є вінок. Українські дівчата плетуть собі вінки з квітів маку, синіх волошок, білого ромен-зілля, чорнобривців та дикої рожі; площинні вінки робили обов’язково на твердій основі, частіше основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти: (9, 279). Говорячи про флору та фауну України, що ті місця, де росте вічнозелена трав’яниста рослинка з блакитними квіточками, в народі вважалися освяченими, ця рослина за народним повір’ям відганяла злий дух. Там, де барвінок, не було нечистої сили.

Очіпок – обов’язковий головний убір заміжніх жінок. У молодих господинь білі очіпки, звичайно, вишиваються. Носити намітку – звичай не тільки українських жінок, а всіх слов’янських народів. Існував звичай наших жінок носити намітку поверх очіпка: (9, 9).

Хустка – широко розповсюджене по всій Україні квадратне вбрання голови. Хустки були різними: білі, червоні, чорні. Пов’язували хустки залежно від місцевих звичаїв: (9, 69), (9, 327). Існував звичай серед дівчат та молодиць носити в руках білі хусточки, як елемент святкової одежі: (9, 279).

За звичаєм, гроші зав’язували в хустку і носили за пазухою (жінки) або в кишені (чоловіки): (9, 327). Хустку, звичайно, використовували для перенесення їжі: (9, 355).

“Засвітити волосся” – давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки, звичайно, це вважалося тяжким гріхом: (8, 443).

Українські жінки та дівчата дуже полюбляли прикраси, особливо намисто. Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Дукачі носили на шиї серед намиста або просто на стрічці, приваривши для цього до монети вушко: (9, 16). У будні дні при роботі дівчата одягали не багато намиста, бо боялися, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, від цього велика шкода, а й треба сподіватися якогось лиха. Але зовсім без намиста дівчатам не можна було ходити і в будень, бо існує повір’я, що намисто оберігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї: (9, 281).

Верхній зимовий одяг для чоловіків та жінок мав, звичайно, однакову назву й подібний крій. Взимку в свитках, в жупанах, у кожухах одного покрою ходили чоловіки та жінки: (9, 54), (9, 23).

^ ПОВСЯКДЕННЕ ХАРЧУВАННЯ. ОБРЯДОВА ЇЖА

Однією з ознак національної своєрідності, звичайно , є народна кулінарія. Особливе місце належить хлібові. “Хліб – усьому голова”, “Без хліба – суха бесіда” – ці та інші приказки оцінюють величезну роль хліба в побутовій культурі України. За звичаєм, випічкою хліба для потреб сім’ї займалися жінки: (9, 331). Протягом віків у народі виробився звичай ставитися до хліба як до священного предмета: (9, 309).

У традиційному інтер’єрі селянської хати хліб-сіль, покриті рушником, були необхідним атрибутом. Звичайно, стіл завжди застеляли білою скатертиною: (9, 69). Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей – цей звичай, що має глибоке коріння: (9, 283), ( 8, 450). За звичаєм, годилося цілувати хліб: (9, 283). Після застілля, за звичаєм, гості дякували за хліб-сіль: (9, 287). Знайшов відображення звичай розділити з кимось хліб-сіль – подружитися: (9, 385).

Звичайно, на обід національним українським першим блюдом був борщ, другим блюдом в українців була каша: (9, 288). Полуденок, чи підвечірок, проходив на сухом’ятку (хліб, сало, огірок): (9, 292). На вечерю завжди готували гарячу страву, здебільшого рідку (куліш, крупник, юшку, лемішку, галушки): (9, 17), ( 9, 292).

До обіду, за звичаєм, господиня повинна була навести в хаті чистоту: (9, 290).

За звичаєм, куховарством займалися переважно жінки, зокрема старші, а якщо жінка слабувала і їй не було заміни, до цього заняття допускалися чоловіки. Подавала на стіл також жінка: (8, 450), (9, 289).

Протягом року церква передписувала поститися, тобто не споживати їжу тваринного походження. Від посту, звичайно, звільнялися лише малі діти, вагітні жінки, тяжко хворі люди: (9, 29).

Прошені гості, за звичаєм, завжди приходили на обід. Кожна господиня вважала справою честі нагодувати й напоїти гостей так, щоб вони залишилися задоволеними. При цьому, звичайно, годилося припрошувати до кожної страви: (8, 433).

Коровай – обрядовий хліб. Особливе значення має в українському весіллі. Звичайно, весільний коровай випікали з найкращих сортів муки, із розчинного тіста на яйцях, маслі. Зверху його оздоблювали виробами з тіста: шишками, голубками, квіточками. Крім того прикрашали зеленню барвінку, ягодами калини, червоними стрічками: (9, 22).

Паска – весняний обрядовий хліб, який готували до Великодня. Готову паску прикрашали цукровою поливою, фарбованим пшоном чи маком. Її обов’язково святили в церкві разом з крашанками та іншими стравами святкового столу: ( 8, 434).

Шишки – весільне обрядове печиво, яке випікали з коровайного тіста. За звичаєм шишками оздоблювали коровай, ними дарували на застіллі гостей, ними запрошували на весілля: ( 8, 434).

Калач – обрядовий хліб. Виготовляли його із вчиненого тіста, як правило, плетеним з трьох-чотирьох качаточок. Пекли на весілля, хрестини, на Паску та Різдво: (9, 339).

^ ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

З етнографічних досліджень нам відомо, що традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Провідною галуззю землеробство на Україні було рільництво. Перш ніж висіяти насіння в ґрунт, треба було землю виорати. Звичайно використовували українці таке знаряддя праці як плуг. Щоб здійснити відповідний землеробський процес допоміжною силою були , звичайно , свійські тварини – воли: (9, 109). За звичаєм, відстань на землі вимірювали палицею, поясом; подекуди користувалися ще кроком, довержаєм (відстань, на яку можна закинути камінець, палицю): (9, 368), (8, 430).

Крім землеробства улюбленим видом занять українців було рибальство. Перед виходом у море серед рибалок побутував звичай вихідчин. : (9, 69). Під час здійснення обрядової дії існував звичай частування: ( 9, 70). За звичаєм, першу тоню завжди віддавали отаману: (9, 97). У кінці літа, за звичаєм, отаман ділив здобич; отримавши кожен свою частину, рибалки починали гуляти: (9, 78). Серед рибалок побутував звичай давати прізвиська, дражнити: (9, 75).

Бджільництво – найкорисніший вид господарської діяльності українців. Покровителями бджільництва вважалися святі Зосим та Саватій, ікони яких, за звичаєм, ставили майже на кожній пасіці: (9, 111).

Одним з найважливіших видів господарської діяльності та мистецької культури українців, що був невід’ємною частиною домашніх занять кожної селянської сім’ї, була обробка рослинного волокна (льону, конопель). За звичаєм, пріоритет у цьому домашньому промислі належав жінкам: (9, 302). Був звичай під час виконання певних робіт співати: (9, 26). Чоловіки, за звичаєм, м’яли коноплі ногами: (9, 26). За звичаєм, найдавнішим усталеним кольором тканин в українців був білий, та все ж селянство аж до початку ХХ ст. зберігало способи приготування природних барвників, хоча практично вони майже не застосовувалися: ( 9, 16).

^ РОДИННІ ЗВИЧАЇ

Як і інші народи, українці вбачали в сім’ї найважливішу й неодмінну умову життя кожної людини, господарську та моральну основу правильного способу життя.

За звичаєм, сімейні порядки мали патріархальний характер. Голова сім’ї стежив за дотриманням звичаїв, що регламентували сімейні порядки і забезпечували належну репутацію сім’ї і кожного її члена в громаді: (9, 296). Одним із звичаїв нашого народу були проводи в далеку дорогу. Чоловіки, які від’їжджали, часом усвідомлювали, що більше ніколи не повернуться, можуть загинути. Тому на запитання жінки відповідали: (9, 35). Воля батька була незаперечною. За звичаєм, батько давав дозвіл на одруження дітей: (9, 322). Батько, звичайно, за власним бажанням виділяв синів на окреме господарство: (9,313). За звичаєм, від непрацездатного батька головування переходило до старшого сина, а коли поряд старшого сина не було, то господарство переходило до рук молодшого сина: (9, 358). За українським звичаєм, батько не мав права втручатися в сім’ю сина, батьки повинні були шанувати сім’ї своїх дітей: (9, 304).

Змальовано на сторінках прози звичай підкорятися батькам: (9, 359). Одним з найпоширеніших родинних звичаїв на Україні був звичай поважати та шанувати батьків, авторитет яких для молоді був дуже великий. Ослухатися батьків – це означало накликати на себе немилість долі, якісь страшні випробування: (9, 306). Існував звичай проклинати за непослух: (9, 289).

Не обійшов увагою й звичай інакомовно говорити про смерть: (9, 35). Відтворено народний звичай сповідуватися перед смертю: (9, 367). Існував звичай просити вибачення перед смертю: (9,57).Знайшов відображення звичай смертельно хворого заповідати: (9, 57). На сторінках прози згадується про звичай оплакування небіжчиків у родинах: (9, 30).

За українським звичаєм по смерті чоловіка, навіть при дорослих синах, дружина часто ставала на чолі на чолі великої сім’ї та несла повну відповідальність за економічну спроможність господарства і сплату податків: (9, 371). За звичаєм, дружина голови сім’ї не тільки виконувала якісь роботи, але й давала привід, тобто розподіляла їх серед інших жінок двору, повчала їх: (9, 336), (8, 448).

Увечері, після роботи, або довгими зимовими вечорами, в добрих українських родинах батько, за звичаєм, збирав своїх дітей і онуків та розповідав різну бувальщину, легенди: (9, 110).

Колись в наших селах та по містах люди намагалися зберігати урочистий спокій і додержуватися тиші: ні сміху, ні співів, ні голосних розмов на вулицях, коли в церкві читалася Євангелії чути не було. Не годилося також до божої служби топити й варити, а також голосно розмовляти й лаятися: (9, 298), (9, 290).

У прозі подається дуже поширений серед українців звичай дякувати за певні труди: (9, 365). Розгорнуто подається звичай визнавання своїх помилок і каяття у тяжких гріхах: (8, 443).

Українці дотримувалися християнського культу; звичайно, щонеділі відвідували церкви, постилися, молилися, говіли, хрестилися. Віруючі, звичайно, молилися та хрестилися перед образами вдома та в церкві стоячи. Існував звичай молитися ввечері, перед тим, як лягати спати: (9, 24).

Побутувала в українців віра в божественну природу Сонця. За звичаєм, за відсутності ікон подекуди молилися, повертаючись обличчям на схід Сонця: (9, 110). Був дуже поширений звичай молитися навколішки: (9, 432). Знайшов відображення давній звичай українців пов’язаний з дзвонами на дзвіниці. Чоловіки, почувши дзвін, за звичаєм знімали шапку і хрестились, а жінки - тільки хрестились: (9, 279).

У традиційній українській медицині переважало домашнє лікування, була в народі і категорія людей, до котрих зверталися, коли домашні засоби не давали необхідного ефекту. За звичаєм, найпоширенішими раціональними лікувальними засобами українців були ліки рослинного походження: (8, 450).

Окрім травників, чималу групу складали знахарі, котрі виконували різноманітні магічні дії та обряди. За звичаєм, найпоширенішим магічним засобом української народної медицини була словесна магія. Велике значення мало і вміння знахарів вселити хворому віру в одужання: (9, 365). Звичайно, неодмінним атрибутом лікувальної та господарської магії українців вважалася “освячена йорданська вода”, якою кропили обійстя, худобу, щоб відігнати нечисту силу: (9, 367).

Слід зазначити, що в українських родинах існував звичай гостини, коли хтось повертався з далекої дороги: (8, 450).

За звичаєм, молодь навчали грі на музичних інструментах, малюванню, різьбленню, вишиванню тощо: (9, 11). Дітей, за звичаєм, з дитинства привчали до праці: (9, 15). Звичайно, за допомогою традиційних рухливих ігор, плавання, катання на санчатах стимулювали фізичний розвиток: (9, 15).

Слід зазначити, що в українських родинах шанобливо ставилися до дітей: (9, 15). Знайшов відображення в прозі й звичай берегти й пам’ятати родину: ( 9, 87).

Згадується звичай обрання народженій дитині “других батьків”. Звичайно у куми запрошували різних людей – від близьких родичів до осіб побічної кревності, а також сусідів чи приятелів: (9, 393). Подається звичай заздалегідь готувати посаг: (9, 91).

У прозі І.С. Нечуя-Левицького згадується звичай приймацтва, пов’язаний з особою приймака, тобто сторонньої людини, прийнятої на певних умовах у ту чи іншу родину. Здійснювався кількома шляхами – через шлюб і перехід чоловіка до батьків дружини, через договір чи звичай усиновлення: (9, 107).

Часто в традиційних уявленнях українців значне місце відводилося багатому і різноманітному світу тварин. Зозуля віщувала строки життя і смерті, щасливе або нещасливе заміжжя, природні явища чи стихійні лиха. Тому існував звичай сприймати зозулю як віщунку : (9, 16).

Існував звичай у родинах обдаровувати один одного перед святами: (9, 298). У родинних звичаях був поширений звичай підмічати різні прикмети: (9,31). Не обійшов увагою й звичай проклинати за певні проступки: (9, 35).

^ ГРОМАДСЬКІ ЗВИЧАЇ

Громадський побут формувався протягом багатьох віків через шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь і усвідомлене прийняття нових звичаїв. Організований відповідно до народних потреб та інтересів, він являв собою досить дійову силу, за допомогою якої селяни та міщани протистояли численним незгодам, зберігали раціональні навички трудового життя, морально-етичні цінності, форми спілкування.

Громада – самоврядний виробничий і соціально-побутовий колектив. Громади мали власні органи самоврядування – громадській сход, виборну сільську старшину – війта. За звичаєм, на сході обирали громадське управління, вирішували справи громади, приймали нових членів тощо: (9, 382).

На громадському сході існував звичай засудження за порушення громадських порядків, який чинили члени громади на підставі звичаєвого права: (9, 380), (8, 446).

Серед селян був дуже поширений звичай покарання за певні проступки: (9, 33). Знайшов відображення звичай просити прощення в рідні та громади: (9, 393).

Здавна в народі культивувався звичай дражнити, давати прізвиська за певні вади в поведінці, у зовнішньому вигляді, манерах: (9, 286). Не менш поширеним був звичай оббріхувати: (8, 442).

Знайшов відображення досить побутовий звичай поширювати чутки: (9, 353). Одним з найпоширеніших звичаїв на Україні був звичай підмічати різні прикмети: (8, 446).

Громади не тільки колективно володіли та користувалися землею, а й могли продавати, дарувати її, здавати в оренду, регулювати її експлуатацію, захищати недоторканість. Усе, що стосувалося земель громади, робилося виключно з її відома та дозволу.

Займанщина – узвичаєний спосіб одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. Юридично цей звичай не був оформлений і діяв як норма звичаєвого права. По мірі зростання феодального землеволодіння і скорочення вільних земель займанщина ставала для селян неможливою, але здійснена раніше займанщина визнавалася законною: (9, 109).

За звичаєм, громада наділяла селян землями та угіддями, що безпосередньо оточували сільську громаду. Громади активно протистояли обмеженню прав своїх членів – від колективних скарг у вищі органи влади до відмови від податків чи виконання повинностей: ( 9, 109), (9, 110).

Молодіжні громади – традиційні об’єднання молоді, що організовувалися за статево-віковою ознакою і діяли на засадах етико-правових звичаїв та норм громадського життя. Віковий ценз при вступі до громади не був точно визначеним. У парубків коливався в межах 16-18 років. Прийом до парубочої громади мав звичай ставити могорич: (9, 321).

Досить відомим був звичай “грабежу” – різновид визиску з майна за вчинене злодійство або несплату податків, відомий з давньоруських часів. Потерпілий сам приходив до двору свого кривдника і забирав якусь річ або худобу собі: (8, 447).

На сторінках прози згадується про обрядову дію остаточного узаконення будь-якої угоди – могорич. Ця обрядова дія полягала в тому, що обидві сторони на знак згоди випивали певну кількість горілки: (9, 98). За звичаєм, могоричем схиляли потрібну людину: ”Хто більше горілки ставе, той справу виграє”: (9, 383). Під час укладення згоди був звичай частування та приказування: ( 9, 21).

Відтворено на сторінках прози І.С.Нечуя-Левицького звичай давати присягу. Присяга вважалася достатньою підставою для виправдання: (9,68). Особливу силу надавали присязі обряди з землею: на знак чесності землю їли: (8, 442). Присяга обставлялася символічними діями – цілували хрест, ікону, божилися своїм здоров’ям, хрестилися: ( 9, 383).

За звичаєм, за часів панщини, з приводу вирішення сімейних та громадських конфліктів ходили до пана або до священика; у волості громада також розглядала сімейні та громадські конфлікти: (9, 374). У селах, за звичаєм, селяни заставляли одежу в шинку в заможних жидів: (9, 23).

Протягом віків українські селяни вдавалися до звичаїв оренди та найму, що стали важливою частиною господарської діяльності. За їхньою допомогою селянин міг якщо не значною мірою, то на певний час забезпечити свою сім’ю хлібом, навіть не маючи власної землі та робочої худоби. У ході вікової практики оренди та найму склалася певна система звичаєво-правових норм, в основі якої лежав договір зацікавлених сторін, який часто укладався усно. Основними його пунктами були взаємні зобов’язання, характер роботи, умови оплати тощо : (9, 299).

Чимало селян орендували землю або зажинали чи замолочували в сусідніх селах, а то й за сотні кілометрів від домівки: ( 9, 32).

Супряга – один із найпоширеніших звичаїв селянської взаємодопомоги. Передбачав об’єднання кількох господарств та забезпечення їх усім необхідним – робітниками, знаряддями праці, робочою худобою – для своєчасного і якісного проведення важливих землеробських робіт: (9, 382).

В Україні за часів кріпацтва, коли панував визиск і нещадна експлуатація, здирство – людина фактично залишалася на призволяще. Пани, за звичаєм, нещадно експлуатували наймитів, кріпаків та сезонників заробітчан: (9, 110), (9, 29). Знайшов відображення звичай пошуку утікачів: (9, 45). Звичайно, кріпак знаходився в приниженому становищі. З кріпаком пан міг робити все, що йому заманеться: (9, 32). Досить розгорнуто подається звичай панської вседозволеності: (9, 20). Відтворено в прозі також звичаї панської самочинності : (9, 26).

За часів кріпацтва панував звичай жорстокого визиску панщанних людей: (9, 30). Відображено на сторінках прози звичай панської “економії”: ( 9, 28), (9, 26).

^ СТАРОВИННА ОБРЯДОВІСТЬ

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось з членів сім’ї.

Родильна обрядовість – складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування породіллі та новонародженого. Існував звичай повноцінності сім’ї, згідно з яким сім’я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були з’являлися діти: (9, 300 ).

Ім’янаречення – давній звичай, пов’язаний з вибором імені для новонародженого. Був відомий під назвою “йти за іменем” в основному поширений на Волині, Харківщині. Це найдавніша форма вибору імені, у якому брала участь баба-бранка. Пізніша форма була пов’язана з хрещенням – “йти за молитвою”: (9, 28). Звичай надання імені відбивав певні норми моралі та звичаєвого права. Коли родина новонародженого чимось завинила перед церквою чи громадою, їй давали негарне ім’я: (9, 14).

Хрестини – комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім’ї, общини і християнського світу. Спочатку дитину хрестили в церкві, а потім у родині влаштовували гостину. Закінчувалися хрестини відвіданням кумів батьками новонародженого: (9, 389).

Весільна обрядовість. Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, музику, співи.

Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуал істика молодіжного спілкування. Дошлюбне спілкування передбачало звичай залицяння хлопця до дівчини: (9, 89). За звичаєм, молодь розважалася на “вулицях”, “досвітках”, “вечорницях”, “годеньках”. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. “Вулиця”, звичайно, збиралася в заздалегідь визначеному місці на вулиці, у холодну пору – в приміщенні на “досвітки” та “посиденьки”: (9, 281).

У звичаї вибору шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина або хлопець прагнули зустріти обранця або обранку, щоб припали до душі, батьки жадали помічника в домі: (9, 11).

Починалося весілля з сватання, коли посли від молодого йшли до обранки укладати попередню угоду про шлюб: (9, 282), (9, 20). Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона: ( 9, 97).

Розглядини – знайомство з господарством молодої, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов’язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності: (9, 283). Поширений звичай частування молодих на розглядинах та заручинах: (9, 364). Поряд з частуванням був дуже поширений звичай приказувати до чарки: (9, 357).

За звичаєм, кожна дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Посаг, за звичаєм, складався з двох частин: худоби та скрині. Худобу, певну суму грошей, клаптик землі виділяв батько: (9, 293). Те, що входило до скрині, дівчина, звичайно, мала готувати собі сама або ж разом з матір’ю: (9, 91).

Звичай запросин передбачав запрошення гостей на весілля. Молода в національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки: (8, 434).

Вінчання – форма церковного шлюбу. Вінчання передувало давньому санкціоную чому народному обряду – посаду: (9, 21).

Посад – обрядові дії, що санкціонували остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів: (9, 22).

Покривання – найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Відбувалися символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком та наміткою. Обряд покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг: (9, 22).

Комора – цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин: перша - обряд перевдягання молодої – чипчини та перезву; друга – приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду: (9, 22). Наступного ранку дотримувалися ряду обрядів: скривання, митвини, биття каші : (9, 22).

Колачини (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини) – обряд після весільного циклу, спрямований на зміцнення зв’язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду: (8, 435).

Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками: гостина – відвідування молодою своїх батьків: (9, 336.

Поховальна обрядовість – система дій, спрямованих на допомогу родині небіжчика в його похороні, шанування померлого та прилучення до культу предків. Серед українців існував звичай заздалегідь готуватися до смерті: (9, 92), (8, 444).

Серед ритуальних норм поховальної обрядовості був звичай підгодовувати небіжчика до похорону. З жінок знімали усі прикраси, пов’язували хусткою або вдягали намітку. Чоловіків ховали без головних уборів, але клали в труну шапку чи капелюха. Прощатися з небіжчиком приходили всі односельці: (9, 96). У прозі знайшов відображення звичай голосити над небіжчиком: (9, 96). Розповідається на сторінках прози про звичай поховання небіжчика: (9, 368). Розкрито звичай вшанування померлого та культу предків. Поминали покійника, за звичаєм, одразу ж після похорону, а також на дев’ятий та сороковий дні і через рік. Крім того, щороку через тиждень після Великодня влаштовували громадські колективні поминки – гробки. Одразу після похорону в домі померлого робили поминальний обід: (9, 368). Згадується звичай саджання на могилі рослин: ( 9, 96).




<< предыдущая страница   следующая страница >>