asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 11 12 13 14 15 16

82


раз грабунок. Сучасна рвійна теж грабунок, але ще й
велетенське биття шибок.

Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убран-
нях сповнили всі вулиці. Нечисленні німецькі вояки тону-
ли в морі гуляльників. Осінній день був теплий. Усе раділо.
Старе кінчилося, мало початися нове.

Чи його уявляли? Ні. Одні говорили: буде україн-
ський уряд на чолі з Винниченком. Більше розповідали:
а знаєте, в Дніпропетровському вже повідкривалися
крамниці, величезні, як перед революцією, і все є, і все
дешево, і німецьке. Має початися невідоме нове.

Початися!!! Не люди мали його почати, а воно ма-
ло початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай
поштовху — від нової влади. Потім почалися вибухи:
залишені большевиками міни розсаджували будинки.
Німці лютували й вішали на ліхтарях „заручників“ —
випадково схоплених на вулиці людей. Показуватися
стало небезпечно. Крамниці не відчинялися. Довозу до
міста не було, базари стояли порожні. По парканах
розклеєно накази німецької влади — по-німецьки і
страшною, нікому незрозумілою галицько-еміґраційною
тарабанщиною, що мала називатися українською мовою

  • люди питали здивовано, що таке карність? що таке
    важність зарядження завішено? Там говорилося про те,
    що не можна займати військового майна — інакше су-
    вора кара; що не можна не слухатися німецького вояка

  • інакше сувора кара... кара... кара. Але там нічого не
    говорилося, що можна і як же жити. Нове, що прийшло
    замість старого, було байдуже до людей. Люди — вони
    називалися тепер офіційно тубільцями — цікавили його
    лише постільки, поскільки вони могли б перешкодити
    пересуванню або прохарчуванню війська.

Що ж робили люди тоді? Протестували? Організо-
вано виступили? Вони спробували виявити активність в
інерції. Сказали: треба збиратися на старі місця праці.
Реєструватися там. Люди стали сходитися, складати
списки. Очевидно, слідом за тим мав прийти хтось, дати
кожному роботу і визначити плату. Хтось не приходив.
Поволі люди перестали сходитися. В місто вступив голод.
Одразу вдарив скажений мороз. Не було світла, води,
палива. В місто вступила смерть. Тоді почався великий
розбрід: на вулицях серед снігових заметів коцюбіли
трупи, хто міг, рятувався на села. Аж тепер виявлено
ініціятиву, вона була спрямована — як у мишей з ко-
рабля, що тоне, — на самоврятування.

83


Так було в Харкові. Інакше було у Львові. Події
30 червня відомі, нема потреби їх переказувати.
Не будемо оцінювати їх з політичного погля-
ду. Чи проголошення української держави тоді було ак-
том державної мудрости, чи воно було виявом хлопча-
чого змовництва, — це для нас тут не важить. Важить
психологічна сторона. Львов'яни оглядали скривавлені,
задимлені Бриґідки, — але не ждали, що хтось дасть їм
нове життя, новий порядок, нове місце в новій Европі.
Розумно чи нерозумно, але вони діяли. Державний пра-
пор віяв на ратуші. Люди брали життя в свої руки. Во-
ни стверджували Львів як столицю. Харків’яни не ствер-
дили свого міста як столицю. Вони навіть не думали
про таку можливість. *)

Вони не думали. C‘est le mot. Провінція — не віко-
нниці й голуби, не жалюзі й галки, не Ясперс у затиш-
ку безвиїзної гайдельберзької кімнати, не повія на мюн-
хенському двірці. Провінція — віконниці й голуби, жа-
люзі й галки, Ясперс у затишку своєї гайдельберзької
кімнати й повія під дощаним дахом мюнхенського двір-
ця. Провінція — все те, що не думає, що воно столиця
світу. Провінція — все те, що не стверджує себе /Сто-
лицею світу. Провінція — не географія, а психологія.
Не територія, а душа.

Що доброго може бути з Назарету? Назарет був
глуха провінція. Звідти вийшов Ісус Назарей: він не
мислив категоріями Назарету і Самарії і їх протйстав-
лення. Для нього існувало людство, людина, світ і Бог.
Назарет і Єрусалим стали осередками тисячолітньої іс-
торії. І коли йшли на Схід хрестові походи і коли сьо-
годні араби воюють бомбами з жидами, — це все пос-
тало — і багато іншого — з того, що Назарет ствер-
джено центром світу

Нова Англія — Америка — була дикою провінцію
старої Англії. Коли вона в роки 1774-1776 повстала про-
ти метрополії, вона почала переставати бути провінцією.
Потім Америка усвідомила свою самодостатність (док-

*)До відома. Це не дискусія про східняцтво й галичанство.
Це простіше: режим відучив харків’ян діяти політично. В економіч-
ній царині Схід і Захід наші однаково продуктивні. В техніці пере-
вагу має Схід. В мистецтві часто теж: порівняйте живі реакції схід-
няків у театральній залі і приспаність галичан: спустилася завіса,
вони мовчки виходять (оплески й виклики для них була б провін-
ційність!), Не віримо ані в переваги однієї з галузей нашого народу,
ані в провід Віримо в гармонійну співпрацю — і взаємодоповнен-
ня. Не зважаючи на тимчасові побутові відмінності.


84


трина Монрое), потім вона проголосила себе стовпом і
осередком нової віри — демократії і понесла цю віру в
світ — і сьогодні стара англійська метрополія уже жи-
ве з тих крихт — духовних і матеріяльних, що перепа-
дають їй від колишньої колонії.

А історія Москви? Суздаль — провінція Києва. І
коли Суздаль 1169 року повстає на Київ, — він прого-
лошує цим, що він не хоче бути провінцією. Потім при-
ходить ідея третього Риму, — а четвертому не бувати,
потім у тяжкій кризі жовтневої революції ідея східньоев-
ропейської імперії перетоплюється в ідею світової ім-
перії.

А Київ, столиця в XII ст. і столиця ще в XVII ст.,
стає сірою провінцією. Співчутливо цитував Микола Зе-
ров вірш Семенка:

^ Взагалі — чого я прибув сюди, в Київ?

Місто досить нудне...

І не знати, чи це ти в парк попав,

Чи десь в селі між чумаків...

Нема нічого більш прекрасного,

Як сьогоднішній день.

Я не дожену його тут,

Кожного дня я зостаюсь ззаду
Тут, між своїми.


Нам це може бути прикро, але мусимо визнати:
Москва стала столицею, Київ провінцією. Париж тому
комунізується, що його вабить авреоля Москви, В про-
тивазі Париж — Пациків Париж оглядається на Москву,
і так буде, доки Київ орієнтуватиметься на Пациків.

Столиці не бувають столицями вічно. Щоб бути
столицею, треба не тільки мати й зберігати ідею, що під-
несла людину — місто — народ. Треба зберігати її жи-
вою, сповненою духу живущого і духу експансії.

Москва-столиця має лічені дні. Її ідея ще має при-
тяжну силу для тих, хто поза засягом її влади. Але вона
вже тільки фальш і сухозлотиця там, де Москва панує.
А Москва панує багато де. У Москви фактично вже не-
ма ідеї, є тільки фрази. Розумніші росіяни передчува-
ють це. Звідси ідея російського евразійства: оновлення
Азії, очоленого Росією. Хай Москва впаде, — нова Мос-
ква постане в Сибірі. Не треба думати, що евразій-
ство — тільки в еміґрації. Коли Сталін розбудовує Урал
і Кузбас, він розбудовує евразійство. Коли до ваших
дверей уночі голосно стукають і пропонують відчинити
„именем закона“, а потім везуть вас у глухому вагоні
на Колиму або на Далекий Схід, — це не тільки боро-
тьба з Києвом, це водночас реалізація евразійства: пот-

85


рібні робітники для постання Сибіру — нового центру
світу.

Але тут шанс Києва. Хвильовий знав це, коли ви-
сував український варіянт евразійства. Він називав йо-
го азіятстським ренесансом. Москва впаде. Вона вже
падає. Її заступить той, хто достатньо схоче і достатньо
зможе бути столицею. Хто буде духово самостійний і
самостверджений: в русі, в чині, навіть в помислі. Спо-
чатку і передусім у помислі. В ідеї.

Ідея наша зроджується заново в трагізмі загибелі
хутора. Був етап, коли видавалося, що хутір ще можна
зберегти. Етнографія здавалася мостом з минулого в
майбутнє через незрозуміле сучасне. Грушевський до-
водив, що Україна завжди сама собі дорівнювала. Сте-
пан Смаль-Стоцький доводив, що українська мова зав-
жди сама собі в своїй відокремленості дорівнювала. Во-
ни виховували почуття національної гордости. В цьому
їх велика заслуга.

Національна гордість — корінь і основа всього. Ти-
сячу разів мав рацію Юрій Липа: боротьба за Україну,
за українця, боротьба на Україні є боротьба тільки і
виключно за чи проти національної гордости українця.
Львів 30 червня 1941 року демонстрував, що він свою
національну гордість має. Харків 26 жовтня 1941 року
демонстрував — називаймо речі своїми іменами, — що
його національна гордість приспана. Невіра в свої сили

  • брак національної гордости. Невіра в можливість ук-
    раїнської держави — брак національної гордости. Думка,
    що Шевченко, звісно, великий поет, але Пушкін чи Міц-
    кевіч — більші, — брак національної гордости.

Майк Йогансен розповідав анекдоту: свіжо-україні-
зований містюк, захоплений своїми успіхами в опану-
ванні мови, поїхав на села. їде селянським возом і
скомбіновує ультраукраїнську фразу, щоб припасти
дядькові до смаку:

  • А що, цього року вівса добрі?

Дядько відповідає:

  • Да, етот год овьос хароіи.

Одному з двох розмовників бракувало національної
гордости. Котрому — ще можна подумати (Для тих, ко-
му правильна мова — напомильна й невідхильна ознака
нації, думати нема над чим).

Мені довелося їхати з транспортом українців че-
рез Словаччину. На чолі транспорту стояла освічена
людина і добрий українець. Він провадив переговори зі

86


словацьким начальством. Словаки говорили з ним по-
словацьки. Він міг говорити по-українськи або по-поль-
ски — інших слов'янських мов він не знав. Українська
мова ближча до словацької, ніж польська. При першій
фразі переговорів зі словаками наш доктор переходив
на польську мову. Це робилося автоматично: з вищими,
з владою говориться не по-українськи. І це теж був брак
національної гордости, хоч, правда, загнаний уже в під-
свідомість.

Большевики знають, що роблять, коли з дня в день
товчуть про „переваги“ російської культури і про впливи,
впливи: Добролюбова і Чернишевського і Курочкіна
—на Шевченка, Турґенєва—на Марка Вовчка, Горького
на Михайла Коцюбинського, Пушкіна — на Лесю Ук-
раїнку, Решетнікова і Ґл. Успенського, на Франка. Вони
борються з національною гордістю українця.

В середині 30-х років кастрований „Березіль“ пос-
тавив „Талант“ Мих. Старицького. Одну з найменш відо-
мих і найслабших п’єс драматурга. Після війни, тепер,
п’єсу віднонлено і навіть привезено на показ до Києва.
Чому така увага до цієї слабенької п'єси? Секрет прос-
тий: п'єса двомовна. Пани говорять по-російськи; мужи-
ки —по-українськи. Сучасні пани — офіцери, урядовці,
партійці — теж говорять по-російски. Хай складається
враження, що мова „культури“ — ніколи не українська.

Крапля падає за краплею. Душу українця продов-
бати тяжче, ніж камінь. На тисячі ренеґатів припадають
десятки тисяч непоборних. Ґрунт родить українство. У
глибині душі національна гордість все таки жевріє.

В понурий і спасивізований Харків у листопаді 1941
року з’явилося двоє українців з заходу. Вони привезли
жовтоблакитний прапор — і одного дня він замайорів
на Міській управі. І він став осередком притягання сил,
пробудження національної гордости. Вона не була вбита.
Але приспана вона була.

Заслуга вісниківства, передусім, її розбудження.
Кожна зчервона-цегляна книжка була ударом по оспало
сті. Кожний удар лапою леопарда викликав кровотечу. А
кров—це полум’я. Без вісниківства, можливо, не було б
Хвильового і не було б державного прапора (хоч і без
держави) на ратуші Львова і згодом на міській управі
Харкова.

Але вісниківство було все таки тільки спробою
зберегти хутір. Сучасна зрощеність вісниківства з Па-
циковим виразно це доводить. Як і Грушевський і Смаль-

87


Стоцький, воно культивує цілість у самозамкненості, звід-
си в нього виключність і принципова вузькість. Однією ру-
кою воно підносило Київ на висоти майже містичні, з друго-
го боку, воно ставило глухий мур між Києвом і світом. Воно
казало: Київ є Київ. Світ є світ. Київ самостійний і
незалежний від свіу. Воно багато говорило про експан-
сію і аґресію, але воно розуміло під цим фізичний під-
бій світу. Мрії Юрія Липи про всіляких кольорів Украї-
ни зродилися з цього джерела. Треба було здобути Ка-
захстан і зробити його Сірою Україною. Здобути Дале-
кий Схід і зробити його Зеленою Україною. Липа відчу-
вав потребу зломити ті мури, шити і — часто — просто
фанерні куліси, які вісниківство ставило між Україною
і світом. Але скутий чисто вісниківськими поняттями
раси і волі, він робив це наївно і по-гімназійному за-
мріяно.

Вісниківство — це була аґресія ІІацикова. Це була
спроба зусиллям зосередженої волі ствердити Пациків
у світі, відгородивши його від решти світу. Збудувати
острів, — але не серед озера, а серед суходолу. Хоч як
Донцов воював з Грушевським і іже з ним, це було пря-
ме продовження діяльности Грушевського, тільки підне-
сене в ступінь фанатичної аґресивности, вишкірености
зубів і нагострености пазурів (леопард!). Це була спро-
ба провінції протиставити себе світові, піднісши провін-
ційність у святая святих.

Мені довелося прочитати кілька рецензій на виста-
ву Гоголевого „Ревізора“ на німецькій сцені. Усім кри-
тикам німцям особливо впала в очі сцена, коли Бобчин-
ський із сльозою в голосі просить п’яного Хлестакова
переказати в Петербурзі, що от, у провінційному місті N,
живе такий собі Петро Іванович Бобчинський. І більше
нічого: тільки переказати. Німецькі критики уздріли тут
щось таке echt menschliches, що затьмарило в їх уяві
всі інші образи комедії. Це не дивно в Німеччині, яка
після поразки свого вісниківства спустилася знов на
рівень провінційности передвісниківської.

А що ж таке був, об’єктивно розглядаючи, весь
етнографічно-народницький період нашої історії, як не
просьба, щоб світ знав, що от живе на світі довкола
провінційвого міста Пацикова — обмовка, я хотів ска-
зати: Києва — такий український народ. А п’яному Хлес-
такову, що „зриває квітки насолоди“, звичайно, байдуже,
живе той народ чи не живе і нещасний він чи не нещас-
ний. Хіба позичити в нього — навіки позичити — 50



<< предыдущая страница   следующая страница >>