asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

***

«Роби добро», - навчав не раз мій дід.

Згадались його руки почорнілі,

Згадалася і стежка від воріт,

З вікон фіранки поривались білі...

Чимало стер в дорогах підошов,

Одшурхотіли вербним цвітом весни,

Лиш з совістю на змову я не йшов –

Оце і вся, поки що, доброчесність...

Біль, не вщухай! Боли, по скронях бий!

Неси, бунтарю, своє серце людям...

Дідівським голосом заходяться степи,

Гудуть і кожний крок мій судять...
КОРЕНІ

Проллю печаль на корені сухі,

Проллю печаль у чорну талу воду,

Що ллють на груди рідного народу

Тремтячі руки, добрі і лихі...

Щоб одійшов засохлий корінець

І новий ліс на вирубках зачадить,

Проллю із серця пригорщу печалі,

Її завжди лилось через вінець...

А може тут і там його нема,

А тільки місцина, що звалася Руїна? ...

Стоїть на згарищах скорботна Україна

І котить час її сльозу - синам...

Щоб вимивав потік гарячих сліз

Із берегів мої зчорнілі нерви

І тих, що стоячи, боролись і померли,

І тих, хто відсахнувся своїх гнізд...

На вістрі дня слизька печать води,

Знялися знов у вирій лелечата.

...Волає в світ навхрест забита хата,

Щоб хоч одне вернулося сюди...

Вибрані твори зі збірки «Заплакані зорі»
Якби собори вміли говорити...

Якби собори вміли говорити,

Якої б я пізнав печалі слів —

Малюнки давні, фрески, манускрипти...

Які б то істини із молитов відкрились

Там, де серця перед Розп'яттям бились

І застигали в чорних шаблях брів...

Якби собори вміли говорити,

Або хоч слово взять могли хрести,

Ми б сім Росій в сльозах могли втопити

І не зазнали б тих страшних руїн,

Я б мав одну Вкраїну із країн

І зміг під серцем сину донести

Не хутір, млин, окраїну чи хату,

Я б ворогів навчився розрізняти,

Запалювать свічу під образами,

Я б сповідь батька знав і пісню мами

Завчив, як "Отче наш", свій родовід і ваш.

Якби собори вміли говорити,

Вони могли б скалічених зцілити,

Вони сліпим відкрили б очі й вуха

В ім'я святого Батька, Сина й Духа...

Мовчить собор. Страшна пересторога

В молитві вітру і зіницях Бога...

Козацький цвинтар

Не проминути і не обійти

Іркліївські могили і хрести

І жовнинські зажурені діброви —

Вода й до них підкралася Дніпрова

І котяться із кручі черепи,

Заходяться розтоптані степи,

Скуйовджені козацькі оселедці,

Мов обручі затисли моє серце,

Зчорнілі люльки, шаблі і списи...

О, Господи, помилуй і спаси!

Невже землі цій увірвався вік

І час настав для сонних і калік?

Хрести, шаблі тут клались на віки —

В могилах наша слава, козаки.

А душі бродять по розмитих кручах,

Мене, живого, докорами мучать,

Мене, зболілого, лякають голоси...

О, Господи, помилуй і спаси!

Злітаються у човен білі чайки

З очима Лободи і Наливайка,

А у Дніпрі по горло вже ліси...

Прости нас, Господи, помилуй і спаси!
***

Я за Вкраїну в стані бою,

Довести бій без втрат і лжі,

Та чути, як в передпокої

Біда вигострює ножі...
Лукаві скрізь і їхні тіні

На всіх стежках по Україні,

Вони її приспали, круки,

Таки взяли у свої руки...
А як розбудять у вогні,

Покриє тіло степ габою,

Та не однаково мені,

Я за Вкраїну в стані бою
Я за Вкраїну... ох, мовчи,

Такі слова ще скажеш всує...

Печи нас, правдонько, печи,

Поки козацька кров пульсує
Бо хто поможе, як не ми

Біду від неї відвернути,

Любов'ю, шаблею, грудьми,

Бо далі — Крути,
А далі Крут — церковний дзвін,

Де кожний стане сам собою,

Або ми встанемо з колін,

Або впадем в ярмо без бою...
***

Вже зайшли у вереди жалі мої давні

І поразок снопи у стодолах долоні печуть

А удачі мої, розмальовані осінню пані,

На узбіччі шляхів випадкових попутників ждуть...
А ще вчора вони посміхались мені на порозі,

А ще вчора мені хтось нашіптував мудрі слова,

А сьогодні — іду по строкатій тернистій дорозі

У борні протиріч побіліла моя голова...
І що маю я тут, на землі, подарованій Богом?

Лиш солодку печаль спілкуватись молитвою

з НИМ,

І щоденно любов запалити, мов свічку,

за НЬОГО,

І розвіяти сум на розкриллі неораних нив...
Нехай кажуть мені, що я міг би багатство набути.

Що нічого, мовляв, жаль до світу тобі не несе.

Та казав мені Бог, що цей світ божевільний і лютий

Українська душа в своїй пісні журливій спасе...
Хто ми є

" То хто ж ми є ?" П. Чіп.

Ми с і с, і то не просто жарти —

Тисячолітні безухи в степу,

Без брому долю і читать не варто

Не варто в долю ставити й стопу.

Зламаєш ноги, братом станеш чорту

І скрутиш в'язи в закутках душі...

Тепер я думаю: "З якої я когорти,

Чиї топтатиму до скону спориші ?"

Я кожний день кручу криничну корбу

Молитву склавши Богу — то моє,

Я сто віків ношу молитви в торбі

І бог мені відкрився — хто ми є ...
Шляхи

Шляхи сіріють,

заступають сонце,

Шляхи обмацують,

мов довгі дві руки,

Шляхи насправді,

а чи може сон це —

Ми є, чи ні?

Регочуться віки...

Це нас, це нас беруть віки

на кпини

І знову піднімають

на олтар,

І знову з хрустом

розгинаєм спини

В розпуці дріб'язкових

ницих чвар...

Допоки буде

брат іти на брата —

Холуйство нам,

як вічності печать

З-за хутора Михайловського —

Грати

З минулого —

шпіцрутени проклять.

З минулого —

блакитні Бога очі,

З майбутнього —

огненна сонця креш...

Ти знаєш, Боже,

що Вкраїна хоче —

Пошли нам ДОЛЮ

і терпіння теж...
"О, як те Царське мріяло Село

Аби замовкли в Моринцях поети "

М.Холодний

О, як вони ненавидять мене

За те, що став у Слова я обранцем,

Що вже мене ніяк не промине

Шалена доля бути їй коханцем...

Вона підводить до воріт коня

І подає рушник червоно-чорний.

... В розпуці дзвони дзвонять і дзвенять,

Що аж мороз за спину іній горне...

Та ще не час, до міченого дня

Я кластиму в підмурки багряницю.

Позаду доля поганя коня,

А спереду ненависні і ниці.

Вони згадають Крути і круті

Минувшини затаєні прикмети,

І не простять, що ми уже не ті,

І що у Моринцях народжуєм поетів...

І що не Царське, а моє село

Гойдає у долині пишні верби,

І до джерел правічних привело,

Що ми, як нація, без Моринців померли б.

…………………………………

О, як вони ненавидять мене,

За те, що став у Слова я обранцем…
***

Відмайорів,

Відмолодів,

Відбігав —

Пішли за плечі дні

В журбі і ночі,

Оці степи —

Єдина моя втіха

Та ще пісні

На голоси жіночі.

Мабуть, в піснях,

Я немовлям купався,

А потім степом

Сповивавсь доволі.

Чого ж Ви, мамо,

Щоб не спотикався

Мій кінь в дорозі

Не дали дві долі?

Рушник на щастя

З мережками літер,

А другу долю —

Бути нежонатим...

Козак в степах

Гуляти мусить вітром,

Одну лиш віру

І шаблюку мати...

Хлюпоче жаль,

Немов сльота осіння

Та все дойма

Чужими голосами.

А в мене сил немає

І терпіння

Поїть щоночі

Біль свою сльозами...
***

Чи когось ця печаль

пригорне до грудей, ніби мати,

Чи погладить голівку,

коли ти колінце забив,

Як з хрестів наших рук

у стіну замуровані грати

В околотах журби

хтось на храми Господні робив.

А корогви сердець —

малиновий прообраз Розп'яття

В басамуги тривог

сатана на дзвіниці подер,

Бовваніє мара

над землею моєю прокляттям,

І блукає народ

в трьох провулках убогих дерев...

Моя світла печаль!

Моя чорна зажуро любові,

З крутогорів страждань

до полеглих пшениць побіжи!

Може ще оживуть десь зі споду

стеблинки здорові,

А як ні,

то навіщо писав я і жив?
Елегія

У келих злита позолота літа,

У келих злито золоті літа...

Чого ж так в душу жалібно трембіта

Журбу впліта?
В моєму серці розп'ята Вітчизна

І найдавніша на землі печаль,

Така мені дісталась в спадок тризна,

А жаль...
Вже на причілку нетерпляча осінь,

На павутинні літа дограє,

Мої літа, що десь бринять і досі

Туман доп'є...
***

Вродлива жінка може зрадить ще

Покине, побіжить до красивіших,

Та з дна душі видзвонює ключем

Одна надія, що не зрадять вірші...
Забудуть друзі юності часи,

Запальні клятви, мадригали віщі...

О, суєслови! — вам завжди щастить,

Що небо вам? І на землі тепліше...
А я за пісню вигорю до тла,

Щоб рідне слово ширилось по світу,

Щоб хоч краплину перелить в слова

Із невмирущого в століттях "Заповіту".
***

Коли я помру —

Відкружля наді мною лелека,

І сестри відтужать

Той чорний опечалений день.

Ти до мене прийди,

Хоч як не була б ти далеко,

І з жалю заспівай

Одну із прадавніх пісень...

Про тіло козаче,

Порубане в герцях шаблями,

Про вірного друга, Що землю копитами б'є...

Нехай потойбіч

Мене покладуть коло мами,

Бо з нею довіку

Зосталося серце моє...

Коли я помру,

Я буду й тоді пам'ятати,

Що встиг в трьох любовах

Згоріти в життєвій імлі.

Ти — друга любов,

Найперша Вкраїнонька-мати,

А третя — те СЛОВО,

Що дав мені Бог на землі...
Мамо!

Ізпроквола підвелася —

Сива, загоріла,

Добре зранку

Напололась,

Спина заніміла...

Піднесла до лоба руку

І на мить завмерла.

Чи впізнала?

Упізнала —

На сапу зіперлась,

Усміхнулась через

Втому:

"Де барився, сину?"

Пригортаю серед поля

Рідну Україну.
Матері

Солоно, солоно жили Ви, мамо,

А губи у мене пошерхли зарано,

Тяжко і млосно не Вам, а мені

Немов би печусь на жаркій черені...
Ви часто, матусю, важке піднімали,

А я надірвався... Аби ж то Ви знали,

Вдарили б гірко досаду об діл —

Та жаль, не вернути літа молоді...
Ви впевнено йшли в горобинії ночі

З шляху не збивались до сонця охочі,

А я непомітно при світлі осліп —

Шукаю навпомацки правду і хліб...
А не знайду — упаду на могили,

Хай на полях вітер смуток розхвиле.

В серці моїм Ваші, матінко, рани

І очі Вкраїни в сльозах безнастанно...
Мамина осінь

  • Лапате листя,
    Мов птах підбитий
    Крильми у зламі
    Тріпнеться в шибці —
    Заплачу, сину...

  • Не плачте, мамо!

  • Клин журавлиний
    Дещицю неба
    Чорнить вузлами —
    Тривожна думка
    Завжди про тебе...

  • Ну, що ви, мамо!

  • Порозлітались ви
    Птахами

В краї літеплі,

В мою самотність

Спадає Листя,

А серце — терпне...

Журба на плечах,

Боюсь ступити

Горішнім листом.

Від сліз болючих,

Мов тінь із хати, Тікаю в місто.

А листя пада

І вітер крутить

Моїми снами...

  • У чому, сину, твоя
    Розрада?

  • Не плачте, мамо!


***

Потомлені коні

Іржать в надвечір'ї левади,

На вигнутих шиях

Мотають минулі жалі

І мов ненароком,

Питають у мене поради,

А в небі на південь

Летять і летять журавлі...

І в серці знялась

Табуном розполохана осінь,

На плечі віконні

Лягли почорнілі хрести...

Заплакані зорі!

По кому ви плачете досі?

Мені ваші сльози

На крилах любові нести...

Здавалось, дорога ця буде

Легка і проворна

Та грузнуть копита у чорну тривогу ріллі,

І скоро вже грудень

На груди печалі нагорне...

Чого ви так рано

Злетіли мої журавлі?

Чого ви пристали,

Мої не розгнуздані коні?

Чого ви в степах.
***

Схарапудились, думи мої?..

В осінньому небі

Біліють останні надії —

Вони відлітають далеко

У теплі краї...

А я зостаюся на березі,

В сивім тумані,

Дивлюся у воду

І зчитую долі ряди...

I бачу дитинство,

Червоне намисто у мами...

Туманяться очі,

Бо вже не повернеш туди...
***

Білокрилими пташками

Рушники злітали,

Закохані два голуби, —

Срібні крила мали,

Та ще півні на узорах —

І раділи очі.

А тепер шпалерні стіни

Рушників не хочуть.
З коромисла знявсь один —

На весь світ біліє.

  • Оце, сину, літа мої,

  • Літа молодії...




  • Добре, мамо! А де ж мої?




  • Вишиті, дозрілі. — Щоб, як ваші:

Рвались, бились, ясніли й боліли...
Білокрилими пташками

Рушники злітають,

Мережані, гаптовані

Неспокій здіймають.
***

Мені наснилась знову осінь —

Кружляє листя уві сні —

Чому ти плачеш, серце, досі? —

Зазеленіє навесні...
Та тільки ходить, ходить осінь

Ходою рідною мені

В кохтині, що вже вийшла з моди,

По листопадовім вогні.
Мережать руки листям вміло

Стерні сорочку променисту,

А літо бабине бриніло

Чарівним золотим намистом.
Безкрайня тиха неба просинь

У синяві — заледеніла,

А золотава, щедра осінь,

Як мати, скоро стане — біла...
***

Я повертаюсь знов на попелища

Серед порожніх — я по вінця повен,

В мені вогонь — в них порожнеча свище,

Я буду напувати спраглих знову...
Вони зрадіють — молоде вино

Надасть їм втіху і хмільну підмогу

Та серед п'яних буду все одно

Тверезим, спраглим, вічним як Дніпро,

Бо перш за все люблю в людині БОГА...


<< предыдущая страница   следующая страница >>